Твір на тему: “Мій опис образа Чацкого”
У суспільстві, “де той і славиться, чия частіше гнулася шия”, незалежність Чацкого робить його “небезпечною людиною”. Раболіпство не уживается з вільністю, а Чацкий “влади не визнає”, так само як не визнає чинів і багатства “батьків батьківщини”, які “грабіжництвом багаті”.
И тому в будинку Фамусова Чацкий зустрінутий холодно й неприязно, тому його “цураються, як чужого”. Але навіщо він тут? Навіщо він терпить холодність Софії, її колючості, повчання й жалі Фамусова, пиха й гостроти Скалозуба? Адже Чацкий
Тепер пускай з нас один,
З молодих людей, найдеться – ворог шукань,
Не вимагаючи ні місць, ні повишенья в чин,
У науки він вперит розум, що алчет пізнань;
Або в душі його сам Бог збудить жар
До мистецтв творчим, високим і прекрасним, –
Вони негайно: розбій! пожежа!
И просливет у них мрійником! небезпечним!
Чацкий превосходно розуміє свою несумісність із миром Фамусових і молчалиних. Його афоризми різкі й тверді: “Служити б рад, прислужуватися нудно”; “Удома нові, але забобони
Що ж змушує Чацкого самого переступити цю границю, відвідувати будинок, де йому не раді? Любов до Софії. Чацкий – людина палких, але не швидкоплинних почуттів. Виїхавши закоханим, він вертається з почуттями, посиленими розлукою. Його визнання трепетні й стрімкі, і він намагається відкинути всі очевидні заперечення. У Чацкого, по його власному визнанню, “розум із серцем не в ладі”.
И тут Чацкий прав: розум підказує йому необхідність розриву з будинком Фамусова, а серце не може відмовитися від любові. І тому Чацкий, уже чуючи, як Софія захищає Молчалина, уже бачачи, як хвилює Софію його падіння з коня, все-таки хоче ще й ще раз переконатися у зворотному тому, що він бачить
Однак не тільки почуття, які “надію надають”, але й шляхетний розум Чацкого не може упокоритися із прихильністю Софії до Молчалину. Чацкий не може зрозуміти, як можна любити незначність, і в сутінках, що насуваються перед балом, він розпитує Софію й намагається відкрити для себе заново Молчалина. А може бути, Мовчазний має сховані достоїнства?
Щира, смутна й схвильована інтонація Чацкого в діалозі із Софією зіштовхується з її іронічними холодними словами (і в самій односкладовості її відповідей видно байдужість, бажання піти від розмови).
Але чому ж Софія ледве погодя переходить до відвертості,
Нехай дуже обережної, але щирої? Її, імовірно, змушує до цьому сумний порив Чацкого:
И я чого хочу, коли все вирішено?
Мені в петлю лізти, а їй смішно.
Тоді-Те Софія й наважилася сказати “істини два слова”. Виявляється, що насамперед неї відштовхує “особливостей безодня”, його несхожість на інші. Це визнання дивує Чацкого, дивує настільки, що він забуває про обережність:
Я дивний, а не дивний хто ж? Той, хто на всіх дурнів схожий; Молчалин, наприклад…
И коштувало пролунати цьому ім’ю у вустах Чацкого, як Софія знову замкнула, захотіла перевести розмову. Чацкий відчуває пропасти між своїми почуттями й поняттями й зближенням, що відбувається на його очах, Молчалина із Софією. І тому він почуває себе на грані катастрофи. Чацкий перший вимовляє слова про божевілля!
Але вас він чи коштує? от вам одне питання.
Щоб байдужіше мені понести втрату…
Мені дайте переконатися в тім: потім
Від божевілля можу я остерегтися;
Пущуся подалее простигти, охолодеть,
Не думати про любов…
Отже, любов до Софії приводить Чацкого на грань божевілля, тому що не можна зберегти одночасно це почуття й весь лад своїх подань про життя. Софія про себе у відповідь на це щире визнання Чацкого зауважує: “От знехотя з розуму звела!” Однак, бажаючи образумить Чацкого, вона перераховує такі достоїнства Молчалина, які змусять Чацкого сказати: “Пустує, вона його не любить”. І справді, як Чацкий може в чеснотах числити те, що Молчалин “безмовністю обеззброїть” Фамусова, “від дідків не ступить за поріг… з ними цілий день засяде, радий не радий, грає…”. И в кінці розмови тому любов Софії до Молчалину залишається для Чацкого “загадкою”.
Поява Молчалина змушує Чацкого роздумувати про те, “какою ворожінням умів до неї в серці влізти” ця послужлива людина, що “завжди навшпиньках і не багата словами”.
Однак під напором питань Чацкого Молчалин розговорився, розговорився настільки, що виявив свої принципи життя, серед яких на першому місці “помірність і акуратність”, і далі: “адже потрібно ж залежати від інших”.
Смутну іронію Чацкого Молчалин приймає за досаду невдахи й починає відкривати йому “шляхи порятунку”. Чацкого дратує цей поблажливий його тон, він стає різким (“Чув, що нісенітна”, “Пустяший людина із самих безглуздих”) і протиставляє смиренності Молчалина, самої зручної в панській Москві формі просування до “почестей і знатності”, свою програму незалежності, волі й щирості: “Навіщо ж думки чужі тільки святі?”, “Я глупостей не читець”, “Коли в справах – я від веселощів ховаюся, коли дуріти – дурію”.
У цьому зіткненні з Молчалиним чується вже передвістя розбіжності Чацкого з усією фамусовской Москвою, її ідолами: Тетяною Юріївною, Фомою Фомичом…
Але Чацкий поки стурбований загадками любові, і відвертість Молчалина змушує його зробити висновок, зворотний реальному:
З такими почуттями, з такий душою Любим!..
Ошуканка сміялася наді ною!
Софія роздратована: Чацкий у скороминущій зустрічі з нею на балі встиг образити Молчалина, сказавши навіть: “У ньому Загорецкий не вмре!..” Софія намагалася зупинити цю іронічну тираду, боячись, як би слова Чацкого не були почуті й рознесені цікавими й нудьгуючими гістьми на балі в їхньому будинку. Але Чацкого зупинити не можна. Тепер, після розмови з Молчалиним, він знає, як сильно відрізняється щира особа Молчалина від героя Софьиних мріянь. І Чацкий намагається їй про це сказати, хоча вона не хоче знати істини. Гнів Софії звертається на Чацкого:
Ах! Ця людина завжди
Причиною мені жахливого розладу!
Принизити рад, кольнути; заздрий, гордий і зол!
А в розмові з паном N вона мимоволі роняє: “Він несповна розуму”. Їй так легше, їй приємніше пояснити уїдливість Чацкого божевіллям любові, про яке він сам говорив їй. Згадавши випадково, Софія спочатку злякалася свого признанья: “Не те, щоб зовсім”, – “помовчавши”, говорить вона враженому скандальною новиною. Але бачачи, що “готово він вірити”, Софія “дивиться на нього пильно” і підтверджує свої начебто що випадково вирвалися слова. Її зрадництво – обміркована помста:
А, Чацкий! Любите ви всіх у блазні виряджати, Завгодно ль на собі примірити?
И слух про божевілля Чацкого починає поширюватися з разючою швидкістю. Але радісніше всіх приймає цю звістку Фамусов:
Про що? Про Чацком, чи що?
Чого сумнівно? Я перший, я відкрив!
Давно дивуюся я, як ніхто його не зв’яже!
Але от уже про божевілля Чацкого всім відомо. Повідомляти більше комусь, здивувати цим уже не можна, та й усі переконані твердо: “Божевільний по всьому”. Тоді починається обговорення того, чому Чацкий “у його лета з розуму зстрибнув”. Фамусов указує на спадковість:
По матері пішов: по Ганні Алексевне;
Покійниця з розуму сходила вісім раз
Хлестова починає мотив, оказавшийся близьким усім:
Чай, пив не по літам…
Шампанське склянками тяг
Її підтримують:
Пляшками-З, і превеликими.
Немає-З, бочками сороковими
Але дуже незабаром така причина здалася занадто безневинної. І слідом за смішними пересудами виявляється головна причина:
Ученье – от чуму, ученість – от причина,
Що нині, пущі, чим коли,
Божевільних розвелося людей, і справ, і думок
Так Фамусов доводить роздратування, що млоїло всіх, до повної відвертості
Поява Чацкого приводить усіх у трепет. Наклепники самі злякалися своєї вигадки. Це особливо безглуздо тому, що Чацкий подавлено всім, що він бачив і чув:
Так, сили ні, мильон роздирань,
Груди від дружніх лещат,
Ногам від човгання, вухам від вигуків,
А пущі голові від усяких дрібниць
(Підходить до Софії.)
Душу тут у мене якимсь горем стисла,
И в багатолюдності я загублений, сам не свій.
Немає! Незадоволений я Москвою
Чацкий обурений духом “порожнього, рабського, сліпого подражанья”, і цей монолог – єдина під час балу мовлення, де говориться про речі високих і значних. Чацкий зайнятий цими серйозними речами настільки, що не зауважує, що його оголосили божевільним Наприкінці III дії Грибоєдов ремаркою підкреслює, як сценічно відверто стала самітність Чацкого: “Оглядається, усе у вальсі кружляються з найбільшою ретельністю. Старі розбрелися до карткових столів”. Це вже підсумок. Чацкий ще довго в сінях фамусовского будинку буде прощатися з минулим, слухати дурниця Репетилова, протверезиться ганьбою Софії, але шлях – “Геть із Москви!” – зазначений йому вже тут.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)