Твір доповідь: Чехов драматург
Протягом всієї своєї творчої діяльності Чехов виступав і як прозаїк, і як драматург. Між його прозою й драматургією існує тісний зв’язок, що виражається в спільності проблематики, широті соціально-філософських узагальнень, у подібних художніх прийомах. Взаємодія прози й драматургії благотворно відбивалося в багатьох його добутках, надаючи оповіданням (особливо раннього періоду) сценічність, драматургічну чіткість і лаконізм у розвитку дії. П’єси ж, у свою чергу, будувалися в Чехова з використанням новаторських принципів його прози
Уже
Наприкінці 80-х років Чехов пише кілька жартівних невеликих п’єс, які часто називають водевілями (“Ведмідь”, 1888; Речення”, 1888; “Весілля”, 1889; “Ювілей”, 1889). П’єси ці, написані дуже
Метою драматурга було дослідження складного внутрішнього миру людини 80-х років, що втілює в собі гіпертрофовану совість і разом з тим розгубленість російської інтелігенції, що живе в епоху безвір’я, непевності в собі, відсутності моральних орієнтирів, подавленої катастрофою народницьких ідеалів і настанням реакції. Іванову соромно жити у світі, де тріумфують вульгарність, бездуховність, гроші, інтриги, плітки. Він охоче приймає на себе відповідальність не тільки за особисті помилки, але й за історичні гріхи всього покоління. П’єса, що зачіпає гострі проблеми сучасного громадського життя Росії, привернула увагу глядачів і театральної критики. Однак “Іванов” в історії формування драматургічної системи Чехова займав ще проміжну позицію. Повною мірою новаторські принципи драматургії Чехова виявилися в “Чайку” (1896). І хоча прем’єра спектаклю на сцені Петербурзького Олександрійського театру закінчилася провалом, тому що стара школа акторської гри не сприяла розкриттю своєрідності чеховської п’єси, все-таки найбільш вдумливі глядачі вже тоді відчули значення драматургічного новаторства Чехова
В “Чайку” почате глибоке дослідження різних концепцій мистецтва й любові. Питання сучасного мистецтва нерозривно зв’язані для Чехова із загальними проблемами світоглядного порядку. І долі любові теж залежать від міцності життєвої позиції людини. Наївне подання починаючої акторки Ніни Зарічної про славу грубо руйнується самим життям, але не приводить її до краху. Вона не приймає порівняння з підстреленою й погубленою чайкою (мотив цей проходить через всю п’єсу) . Незважаючи на найтяжкі життєві випробування, що випали на її частку, власну слабість і сумніви, Ніна знаходить у собі сили відстояти себе як особистість, довести насамперед собі самої правильність обраного шляху, затвердити віру у своє покликання
Чехов відмовляється від проходження звичним театральним традиціям, зокрема від зовнішньої цікавості, сюжетної гостроти. Досить сказати, що драматичні відношенні письменника Тригорина й Ніни Зарічної зовсім не показані на сцені (глядач довідається про їх з розмов інших діючих осіб), що самогубство молодого драматурга Треплева також відбувається за сценою. Зате підкреслена увага приділялася духовного життя героїв; конфлікт носило не зовнішній, а внутрішній характер. У п’єсі, названої Чеховим комедією, органічно сполучалися елементи комічн і трагічні, передаючи подання про складну й суперечливу дійсність. Ішов у минуле “монографічний” принцип побудови п’єси, коли вся увага була приділена переважно головному героєві (як це було ще недавно в чеховському “Іванові”), зникало чіткий розподіл діючих осіб на позитивні й негативні. Драматург вовсе-ні збирався виправдувати одних персонажів і судити інших. Так” Тригорин і Треплев займають у ряді випадків антагоністичні позиції; тим часом Чехов передає й тому, і іншому судження, близькі його власним, про завдання мистецтва, про проблему новаторства й т. д.
Незвичайним в “Чайку” було те, що Чехов відтворює в п’єсі повсякденне життя. За зовні незначними подіями (грою в лото, наприклад), за побутовими дріб’язками, випадковими,, необов’язковими розмовами ховалися глибокі страждання^ назрівали драматичні зіткнення, стежити за якими було тоді важко й незвично. Лише в 898 р. нові постановки “Чайки” у Києві (у театрі під керівництвом Н. Н. Соловцова) і особливо в Москві (Художній театр К. С. Станіславського й В. І. Немировича-Данченко) змогли донести до глядача ідейний і художній зміст чудової чеховської п’єси
Популярність драматургії Чехова була зміцнена його п’єсою “Дядько Ваня” (в 896р. вона була перероблена з написаної раніше комедії “Лісовик”. У Московському Художньому театрі “Дядько Ваня” був поставлений в 899 р.). Проблема “розпрямлення” людини вже неодноразово й з різних сторін розглядалася Чеховим у його прозі. В “Дядьку Вані” мова йде про моральну загибель людей, що безуспішно мріють про світле, вільне, гарне життя. Пізніше прозріння Войницкого (дядька Вані) приводить його до гіркого розуміння, що життя, принесене в жертву ідолові – бездарному професорові Серебрякову, була прожита дарма. Не складається життя не тільки у Войницкого, але й у більше сильного, більше талановитого доктора Астрова (не забудемо, що саме йому Чехов доручив вимовити чудові слова: “У людині все повинне бути прекрасно…”). Однак і в Астрова, що дійсно багато працює, немає тієї самої “загальної ідеї, про відсутність якої тужили багато чеховських героїв. “Я працюю…,- говорить він,- як ніхто в повіті… але в мене вдалині немає вогника”. Як і в “Чайку”, в “Дядьку Вані” немає традиційного драматургічного конфлікту, що виражається у відкритому протиставленні діючих осіб. Правда, Войницкий, вражений правдою, що розкрилася перед ним, стріляє в Серебрякова, але, по-перше, постріл не досягає мети, а по-друге, він взагалі нічого не міняє ні у взаимоотношении персонажів, ні надалі розвитку дії. У фіналі Войницкий говорить професорові: “Усе буде по-старому…”
Фінал п’єси є благополучним тільки на перший погляд. Насправді він проникнуть внутрішнім трагізмом. Взаємне відчуження героїв досягло своєї межі; ілюзії потерпіли повний крах і ніякі зміни на краще не буде. Заключний монолог Соні (“Ми відпочинемо! ми почуємо ангелів, ми побачимо все небо в алмазах…”) звучить, як реквієм. Наприкінці п’єси Астров, перед тим, як розстатися, бути може, дуже надовго із близькими людьми, не бажаючи говорити вголос про пережитому їм розпачі при думці про загублені життя (і св власної), вимовляє, дивлячись на географічну карту: “А мабуть, у цій самій Африці тепер жарища – страшна справа”. М. Горький, вражений цим епізодом, писав Чехову: “В останньому акті “Вані”, коли доктор, після довгої паузи, говорить про жару в Африці,- я затремтів від замилування перед Вашим талантом і від страху за людей, за наше безбарвне, злидарську життя. Як Ви здорово вдарили отут по душі і як влучно!”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)