Драматург Олексій Федотович Коломієць

Драматург Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 року в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині в селянській родині.

Навчався на робітфаці при Харківському інституті радянської торгівлі, а з 1938 по 1941 рік – у Харківському університеті. Фронтовик. З 1950 по 1953 рік працював головним редактором газети “Молодь України”, з 1953 по 1960 – завідуючим відділом журналу “Зміна”. Перша книжка – збірка оповідань “Біла криниця” – вийшла друком 1960 року. Однак популярність О. Коломієць здобув як драматург.

Перша

п’єса О. Коломійця “Фараони” (1961), яка спиралася на українські традиції травестійної драми, на тлі одноманітних “колгоспних комедій” 50 -60-х років одразу почала сприйматися як твір новаторський, засвідчивши небуденний талант драматурга. Невдовзі з’явилися п’єси “Чебрець пахне сонцем” (1963), “Планета Сперанта” (“Планета Сподівань”) (1966), “Келих вина для адвоката” (1969), “Горлиця” (1970), “Перший гріх” (1971), “За дев’ятим порогом” (1972), “Срібна павутина” (1977), “Камінь русина” (1982), “Санітарний день” (1983), “Злива” (1985), “Святі грішниці” (1989) та інші. За романтичну
дилогію “Голубі олені” (1973) і “Кравцов” (1975) О. Коломієць був удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1977). Новаторською у розкритті теми праці стала п’єса “Дикий Ангел” (1979), у якій драматург звертався до конкретних потреб людини, вдаючись до поглибленого психологічного аналізу складної особистості.

Помер О. Коломієць 23 листопада 1994 року. Похований у селі Харківцях.

Головний герой п’єси О. Коломійця Платон Микитович Ангел раз і назавжди обрав собі за життєві принципи правду й працю і був їм відданий до кінця життя.

Але слідування правді неодноразово призводило до серйозних конфліктів у сім’ї. Недаремно ж сусід Крячко назвав Ангела “диким”.

Батько вважав обов’язком передати свою працелюбність, головні життєві принципи дітям, щоб потім їм легше жилося. Адже хто навчить і пожаліє дитину, чужі люди? “У них своїх клопотів повно”,- говорить Платон Микитович. Отож і відправляє він із дому сина Павлика, студента, який одружився з дівчиною, не порадившись із батьками, не маючи засобів для утримання сім’ї. Батько твердо переконаний, що хлопець може одружуватися лише за таких умов: “Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А ні – зайцем бігай по світу, хоч цілий вік бігай!”

Кажуть, що з милим рай і в курені. Платон Микитович має іншу думку: “В курені живуть злидні, а злидні перегризають горло коханню, хоч би яке воно було!” І з цим не можна не погодитися.

Батько виганяє сина з дому… Вчинок, як на мій погляд, жорстокий. Але Платон Микитович в душі й сам страждає, постійно бере в руки Пав-ликову куртку, картаючи себе, як це він забув покласти її синові в чемодан. Його тішить єдина надія, що зерна працелюбства, порядності, які він посіяв у хлопцеві (з трьох років Павлик допомагав йому в майстерні), не дадуть тому збочити з правильного шляху, підкажуть вихід зі скрутного становища.

Так воно і сталося. Павлик перевівся з денного відділення інституту на вечірнє, потім поїхав разом із дружиною на Північ працювати. Заробив багато грошей, які дали йому можливість утримувати власну сім’ю, і склав таким чином екзамен на зрілість.

Платон Микитович дізнався, що й інший його син, Федір, нечесно повівся в особистому житті. Він таємно зустрічається із заміжньою жінкою, ховається зі своєю любов’ю і не може зважитися на рішучий крок.

Батько суворо зауважує, що “любов не крадуть, Федоре!” І говорить йому, що не можна зупинятися серед дороги, “життя наїде і розчавить вашу любов, коли вона така!..” Ангел влаштовує так, щоб Федір, Клава і її чоловік Маляр зустрілися нарешті для рішучої розмови, сказали один одному правду, якою б гіркою вона не була. Все одно в такому становищі ці троє не могли почувати себе щасливими. У кінці п’єси ми бачимо радісного Федора, щасливу лікарку Клаву, яку Ангели прийняли до своєї сім’ї. Один Маляр нещасний, знічений і розбитий морально, але винен у цьому лише він сам.

Найскладніша справа із правдою у Петра. Це розумний, поважний працівник, займає високу посаду. Але, підписуючи дозвіл на будівництво житлового будинку, Петро чомусь забув подумати про те, як житимуть люди в цьому екологічно неблагополучному районі. Коли про це дізнався Пла-тон Микитович, то дуже розгнівався, назвав сина “маленьким временщи-ком”: “За п’ять років, мовляв, може мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати – ось і вся філософія временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу сам піде або перекинуть… І сухим з води! За кожен рік, кожен місяць, за кожну годину своєї роботи – відповідай! Помреш, і тоді пам’ять про тебе відповість за діла твої…” Батько змушує Петра написати куди слід про свою помилку, переконати вищі органи в хибності рішення про будівництво на Кача-ловській, хоч за це синові доведеться відповідати: він втратить посаду, квартиру, добробут. Той вагається, але врешті-решт правда й тут бере гору. У кінці твору ми бачимо Петра рядовим інженером, який усе починає з нуля. І з ним усе гаразд – він у великій щасливій родині своїх батьків, яка береться допомогти йому з квартирою. Повертається дружина Ліда, вона теж вирішує йти працювати, щоб поліпшити добробут сім’ї.

Єдина, як на мій погляд, несправедливість – це те, що у найщасливіший момент, коли зібралася вся родина, не витримало серце великого правдолюба, великої людини Платона Ангела. Але помер він із чистою совістю, виростивши й виховавши чотирьох чесних, порядних і працьовитих громадян нашої держави, які гідно пронесуть по життю батькову науку.






Твір моя хата с краю зно.
Драматург Олексій Федотович Коломієць