Трагедія поета-вигнанця в ліриці Євгена Маланюка

Життя Євгена Маланюка – приклад того трагічного існування викинутого за межі рідної землі українського поета, свідомого громадянина, що не потрібний виявився Батьківщині саме тоді, коли потребував віддати всю свою долю їй. Тому лірика поета – болючий монолог емігранта-вигнанця, закоріненого в рідній землі.

Портрет емігранта накреслює Євген Маланюк в “Сонетах про Орлика” – керівника козацької еміграції мазепинських часів. Місце дії твору – чуже місто чужої країни:

В вікні сльота і листопад.

Вертаються з костьолу

люде.

Цей дім отчизною не буде,

Будинки не замінять хат.

Те саме. Двісті літ назад

Отак же чужиною нудив

Змарнілий Орлик крізь облуди

Своїх надій, трудів і втрат.

І, може, тут сидів так само,

Чекаючи вістей із Ясс,

І крізь вікно він бачив браму

І вулицю в цей самий час.

Дружина в Кракові з доньками,

Син у Парижі. Дні – віками.

Такі болючі ці останні слова процитованого уривка. Дійсно, і для ліричного героя Маланюка, і для нього самого кожен день на чужині перетворювався на ціле століття, пережити яке було справжньою мукою. Він, поет-вигнанець, відчував свою відірваність від

Батьківщини, хоч і не переривав зв’язку з нею. Поет був у курсі культурного життя та політичних подій в Радянській Україні. Перебуваючи за кордоном, усе ж був у самому серці подій на Батьківщині.

Як і кожен поет-вигнанець, Маланюк створює свою історіософську концепцію України. Концепція поета будується на двох головних символах: Степова Еллада та Земна Мадонна. Образи ці дуже близькі за своїм значенням і глибинною суттю. Так чи інакше, але Україна персоніфікується в жіночому образі і історія її пропускає через історію античності, ніби крізь чисте горнило. Мадонна – це чистота, непорочність. У Маланюка ж Земна Мадонна, тобто близька, життєва і, можливо, грішна. У вірші “Псалми степу” Україна зображена як степова бранка, заарканена і гвалтована в наметах половецьких і татарських ханів та пізніших царів. І автор одночасно відчуває до цієї бранки зневагу, огиду і чисте співчуття, любов, каяття за те, що не вберіг:

Хижі птиці летять зі Сходу

На червоному тлі пожеж, –

Бачу, бачу Твою Голготу

І звідсіль, з моїх мервих меж…

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг, –

Прости, прости, – молю, невтішний митар,

Прости, що я – останній печеніг.

У таких протирічних почуттях до своєї Батьківщини поет бачить свою власну вину, всю недосконалість:

Прости, що я не син, не син

Тобі ще, Бо й Ти – не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

Батьківщина стає мрією, маренням, ідеальною субстанцією, недосяжною для поета, та єдино бажаною:

А мені ти – фата-моргана

На пісках емігрантських Сахар –

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим – даремний дар!

Поет створює свій власний міф про Україну, побудований на кількох основних елементах: міфологема Бога, який покинув Україну, покаравши її вічною неволею} образ Степової (Скитської, Чорної) Еллади, хворої на елліністичну замріяність та бездіяльність; мотив вінчання поета з Батьківщиною, яка не виправдала його сподівань.

Міф про Україну цілком пронизаний ностальгією, втратою, відірваністю, і це надає йому ще більшої трагічності. Батьківщина втратила свою волю, себе саму, і вона втратила свого поета, а поет втратив її:

Крізь вітер, негоду осінню,

Хай сонце, хай місяць – оттак

Ковтатимуть далеч синю

І очі мої, і уста.

Поет перебуває на вічному шляху повернення до Батьківщини, тому що не може змиритися з розлукою. І коли тепер поезії Євгена Маланюка повернуті, врешті, українському читачеві після довгих років замовчування, це виглядає досить символічно. Таким чином поет-вигнанець повертається на рідну землю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)

Трагедія поета-вигнанця в ліриці Євгена Маланюка