Трагедія Ганни Розсохи. Твір за оповіданням Ю. Мушкетика “Суд”
“Історія кожного народу крута й терпка, одначе наша – гіркіша за полин”, – писав відомий український письменник Юрій Мушкетик. Цю гіркоту на повний смак ми можемо відчути, коли заглибимось у не таку вже й далеку від нас історію – 30-50 роки XX століття. Це були жахливі часи тоталітарного режиму, коли в нашій країні панували беззаконня, розгул, зловживання владою. Це були характерні і досить типові явища сталінського режиму. Чиновники-кар’єристи дуже швидко засвоїли, що їм, малограмотним, але партійним, комуністична партія дала повне
Ганна Розсоха – головна героїня оповідання “Суд”. У залі судових засідань сидить сива, виснажена роботою й хворобами старенька жінка. Вона чекас н| вирок, перебираючи в пам’яті епізоди свого важкого життя і в глибині душі цщ має надію: можливо, все ще обійдеться? Хто ж ця літня жінка? І які життєві обставини привели
Ось вона молода, красива, енергійна дівчина живе разом із матір’ю-вдовоіо, на руках якої залишилася після смерті батька троє дітей. Живеться їм неймо вірно тяжко. Це і змусило її, молоду дівчину одружитись із вдівцем Омельком, який мав двох дітей, але непогане, міцне господарство. Але непосильні податки, неможливість господарювати на власній землі привели родину в колгосп. свою тяжку працю Ганна разом з чоловіком отримувала мізерні трудодні. Під час страшного голодомору тридцять третього року українці вимирали со” лами. Ганна “билася, як чайка об кригу, рятуючи дітей від голоду, і трьох синіп таки врятувала, померла лише донечка”. Трохи поліпшилося життя Ганни перед війною, яке вона згадує як рай-раїну. І хоч доводилося багато й тяжко працювати, але деякі достатки були. Доглянені й нагодовані діти, чистенька хата й охайне подвір’я (Ганна була доброю госпо динею), щасливе подружнє життя.
Та недовго це тривало. Почалася війна. Зі сльозами на очах проводжали Ганна чоловіка і двох старших синів на фронт, залишившись із меншим сином – Микитою. Життя її, як і інших жінок, було дуже тяжке. Вона змушена була виконувати найважчу роботу. Але зігрівала її одна думка: працює вона “длм фронту, для перемоги”. Та ось настали для неї чорні дні. До неї почали приходити похоронки. Спочатку на пасинка, пізніше – на чоловіка й сина, але любляче материнське серце не переставало чекати. Вона не вірила у загибель рід них. А біль свій, сум і тугу вгамовувала роботою та клопотами по господарству, чекаючи на кращі часи.
Після приходу радянської армії їй знову не пощастило: мобілізували її найменшого сина. І Ганна залишилася зовсім сама. І все ж вірила у повернення додому синів і чоловіка. Єдине багатство, яке лишилося в неї, була корова, яку вона берегла, сподіваючись, що після повернення чоловіка й синів з фронту вона допоможе вижити їм у тяжкі безхлібні часи. Але корову несправедливо забрали, щоб сільське начальство змогло відзвітувати про виконання плану м’ясозаготівлі. Змирилася Ганна із цією втратою, тішила себе думкою про те, що, можливо, хоч шматочок м’яса дістанеться на фронті її чоловіку або синам.
А ось до неї у хату прийшли голова колгоспу Устим Рукавиця й фінагент Йосип Шип. Вони примушують її підписати позику, а потім самі підробили документ і вона замість трьохсот карбованців, за які розписалася, змушена була сплачувати 130 карбованців. Щоб виплатити ці гроші, вона продає останній костюм сина, який так берегла, бо вірила у його повернення. Але й на цьому не скінчилися біди Ганни. Пізніше в неї начебто за податки забрали й підсвинка, якого вона годувала, щоб було чим зустрічати рідних з фронту. Ця несправедливість ще більше вразила Ганну, бо від податків, як дружина солдата і мати солдата, вона була звільнена. Та що вона могла вдіяти? Як захистити себе? Безправна і цілковито залежна від сваволі сільського начальства, цих наділених владою мерзотників, вона могла їм лише у вічі висловити обурення з приводу того, що “її чоловік та сини проливають кров, а вони “мордаті кнуряки”, обирають солдаток”. Як же і для чого їй тепер жити?
Але є ще одна надія – остання. Повернувся з фронту її син Грицько. Але невдовзі, підлікувавшись, він поїхав до міста навчатись в інституті, обіцяючи і її забрати до себе, але не зміг, бо й сам тяжко бідував. І ще в пам’яті Ганни спливає картина: йдуть загальні збори колгоспників. Голова колгоспу Устим Рукавиця оголошує, що син Ганни Розсохи виявився іноземним шпигуном, і закликав до пильності. В такий спосіб він помстився Ганні за те, що вона писала на нього скарги, домагаючись правди. І хоча ця плітка голови колгоспу щодо її сина виявилась підлою брехнею, в душі її запанувала пустка, а сама вона тяжко захворіла. І вже не могла так працювати на колгосп, як робила це раніше, все своє попереднє життя, “не виробила мінімум трудоднів”. І це дало право Рукавиці подати на неї до суду.
І ось вона тут. Сором спопеляє її з голови до п’ят. Вона погано розуміє, що тут діється. її визнають винною і зачитують вирок: “засудити на півтора року виправних робіт, але, враховуючи також те, що всі попередні роки працювала в колгоспі справно, враховуючи також те, що лишилася вдовою, що її чоловік і два сини загинули на фронті, замінити виправні табори примусовою працею при колгоспі”. Ось таке правосуддя! Ганну відпустили. У неї наморочилася голова і їй дуже хотілося пити. Вона зайшла в чайну, щоб випити води і побачила там своїх кривдників – Рукавицю й Шила, які тримали в руках наповнені склянки й сміялися. Це було останнє, що побачила Ганна. Не витримавши ганьби, образи, кривд, Ганна вмирає.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)