Трагедія Другої світової війни у зарубіжній літературі
Війна – це неприродний стан людини. Знецінюючи найбільшу коштовність на землі – людське життя, вона є трагедією як для переможних, так і для переможців.
У Другій світовій війні і уряди, і народи країн антигітлерівської коаліції мали ясну позитивну мету: вони боролися проти фашизму. Тому література про цю війну мала, в першу чергу, антифашистську спрямованість, патріотичний пафос.
Проте не менш вагомими тут є протест проти самої сутності війни як насильства над людиною, проти війни, яка знищує в людині людське і перетворює її на потвору
Війна у творах німецького письменника Горіха Белля – це війна переможених. Він зображує її останній період – період відступу і поразки, проте Белля цікавила не війна як така, а людина на війні. «У величезній кількості жертв, – говорить він, – губиться окрема людина…», саме ця окрема людина, її страждання стають центральним об’єктом зображення.
Герої Белля – солдати, єфрейтори, фельдфебелі, обер-лейтенанти – прості служака, виконавці чужої волі, що не знайшли
Маленьке оповідання Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» пронизане величезним антивоєнним пафосом, до того ж йдеться не тільки про заперечення фашизму, а й будь-якої війни.
Сюжет оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив всього три місяці тому, коли був відправлений прямо від шкільної парти на фронт.
Детально змальовуючи реквізит гімназії тогочасної фашистської Німеччини (погруддя німецьких володарів від «великого курфюрста до Гітлера», «взірці арійської породи» на стінах, погруддя Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія, Гермесова колона, зображення Зевса, Ніцше і т. п.), Белль показує читачеві, що подібний реквізит відповідає певній системі виховання і в даному випадку – виховання расизму, власної вищості і непереможності.
Ковзаючи поглядом по всіх картинах і скульптурах, герой залишається байдужим, тут все для нього «чуже». І лише потрапивши на операційний стіл, що знаходився в залі для малювання, він впізнає на дошці напис, зроблений його рукою: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». «Побачити своє письмо – гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, – куди більше ймовірності.
Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів». І в цю ж мить він усвідомлює і свій стан – у нього немає обох рук і правої ноги. Ось чим закінчилась система виховання, яку встановили «вони» (фашисти) в гімназії Святого Хоми, християнській гімназії, один з постулатів якої, напевно, збігався з біблійною заповіддю: «Не вбий!». Школа, яка готувала до смерті, сама перетворилася натрупарню: в підвалах складали мертвих солдатів.
Не випадково вчитель примушував писати на дошці саме давньогрецький двовірш Симоніда Кеоського про битву спартанських воїнів під Фермотілами. Вірш про цю битву – давня формула подвигу у справедливій війні.
Спартанці загинули всі до одного, захищаючи батьківщину: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ти бачив: тут всі ми полягли, бо так звелів нам закон». Фашисти по-фарисейськи прагнули ототожнити себе зі спартанцями. Вбиваючи в голови молоді ідею про справедливі війни, готуючи їх до героїчної смерті, фашистські ідеологи насправді готували для Гітлера «гарматне м’ясо» – таке необхідне йому для звершення його антилюдських намірів.
Білоруський письменник Василь Биков теж написав чимало яскравих творів, присвячених II світовій війні («Третя ракета», «Альпійська балада», «Пастка», «Мертвим не боляче», «Круглянський міст», «Сотніков», «Обеліск», «Дожити до світанку» та ін.). Його герої – звичайні люди. Але в хвилину найтяжчого випробування вони готові на самопожертву, поводять себе як справжні люди, благородні і сильні духом.
Такий і є герой повісті «Альпійська балада» Іван Терешко. Чотири рази втікав він з полону; думає не про себе, а про інших. Після багатьох страждань, принижень і мук його зачерствіла душа не здатна співпереживати і кохати. Кохання спалахує несподівано, наперекір всі смертям. Втікачі – російський солдат та італійська дівчина – переживають щастя кохання за якусь мить до смерті. І в останню мить Іван думає не про себе, а про Джулію – сам гине, а її врятовує. Цим фіналом автор стверджує непереможність людяності і приреченість фашизму.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)