Тема “маленької людини” у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і кара”

Тема “маленької людини” є однією з центральних тем у російській літературі. Її торкалися у своїх творах і Пушкін (“Мідний вершник”), і Толстой, І Чехов. Продовжуючи традиції російської літератури, особливо Гоголя, Достоєвський з болем і любов’ю пише про “маленьку людину”, що живе в холодному і жорстокому світі. Сам письменник зауважив: “Усі ми вийшли з Шинелі Гоголя”. Тема “маленької людини”, “принижених і ображених” особливо сильно прозвучала у романі Достоєвського “Злочин і кара”. Одну за одною розкриває

письменник перед нами картини безпросвітної бідності. Ось кидається з мосту жінка, “з жовтим, довгастим іспітим особою і запалими очима”. Ось йде по вулиці п’яна збезчещена дівчинка, а за нею йде жирний франт, який явно полює за нею. Спивається і кінчає з собою колишній чиновник Мармеладов, якому “немає куди йти” в житті. Змучена убогістю, гине від сухот його дружина, Катерина Іванівна. Соня йде на вулицю торгувати своїм тілом.

Достоєвський підкреслює влада середовища над людиною. Побутові дрібниці стають у письменника цілою системою характеристик. Варто тільки згадати, в яких умовах доводиться

жити “маленьких людей”, і стає зрозуміло, чому вони такі забиті й принижені. Раскольников живе в кімнатці з п’ятьма кутами, схожою на труну. Житло Соні – самотня кімната з дивним гострим кутом. Брудні і жахливі трактири, в яких під крики п’яних можна почути страшні визнання знедолених людей. Крім того, Достоєвський не просто зображує лиха “маленької людини”, а й розкриває суперечливість його внутрішнього світу. Достоєвський був першим, хто викликав таку жалість до “принижених і ображених” і хто безжально показав з’єднання в цих людях добра і зла. Дуже характерний в цьому відношенні образ Мармеладова. З одного боку, не можна не відчувати співчуття до цього бідному і змученого людині, задушеному нуждою. Але Достоєвський не обмежується солодким співчуттям до “маленької людини”. Сам Мармеладов зізнається, що його пияцтво остаточно згубило його сім’ю, що старша дочка змушена, була піти на панель і що сім’я годується, а він п’є саме на ці “брудні” гроші.

Суперечлива і фігура його дружини Катерини Іванівни. Вона старанно зберігає спогади про благополучне дитинстві, про своє навчання в гімназії, де танцювала на балу. Вона вся віддалася прагненню не допустити остаточного падіння, але нерідну доньку все ж послала займатися проституцією і теж бере ці гроші. Катерина Іванівна своєю гординею прагнути сховатися від очевидної істини: її будинок розорений, а молодші діти, можливо, повторять долю Сонечки. Важка доля і сім’ї Раскольникова. Його сестра Дуня, бажаючи допомогти братові, служить гувернанткою у циніка Свидригайлова і готова вийти заміж за багача Лужина, до якого відчуває почуття огиди. Кидається по божевільному місту герой Достоєвського Раскольников і бачить тільки бруд, горе і сльози. Це місто настільки нелюдський, що здається навіть маячнею божевільного, а не реальною столицею Росії. Тому не випадковий і сон Раскольникова перед злочином: п’яний хлопець під регіт натовпу на смерть забиває маленьку, худу шкапи. Цей світ страшний і жорстокий, у ньому панують злидні і порок. Саме ця шкапи стає символом всіх “принижених і ображених”, всіх “маленький людей” на сторінках, над якими глумляться і потішаються сильні світу цього – Свидригайлов, Лужина і їм подібні.

Але Достоєвський не обмежується цим твердженням. Він зазначає, що саме в головах принижених і ображених народжуються болісні думки про своє положення. Серед цих “бідних людей” Достоєвський знаходить суперечливі, глибокі й сильні особистості, які в силу деяких обставин життя заплуталися в собі і в людях. Безумовно, найбільш розробленим з них є характер самого Раскольникова, чиє запалене свідомість створило суперечить християнським законам теорію. Характерно, що одна з найбільш “принижених і ображених” – Соня Мармеладова – знаходить вихід зі, здавалося б, абсолютної безвиході життя. Не вивчаючи книг з філософії, а просто за покликом серця вона знаходить відповідь на ті питання, які мучать філософа студента Раскольникова.

Ф. М. Достоєвський створив яскраве полотно безмірних людських мук, страждання і горя. Пильно вдивляючись в душу “маленької людини”, він відкрив у ній поклади душевної щедрості і краси, не зламані найтяжчими умовами життя. І це було новим словом не тільки в російській, а й у світовій літературі.

В. Г. Бєлінський помітив ще в молодому Ф. М. Достоєвського “талант незвичайний і самобутній”, який “різко відокремився від всього натовпу наших письменників”. Ця самобутність Достоєвського висловилася перш за все в тому, що письменник продемонстрував дивовижне вміння увійти в глибину психології героя. У його попередників було багато побуту і мало живу людину. У Достоєвського же жива людина з’явився з середовища “принижених і ображених”, і кожен з цих людей був цілою всесвіту зі своїм світом почуттів, думок. Кожен герой творів Достоєвського настільки індивідуальний, що його не сплутаєш ні з ким.

Всі герої Достоєвського дивно складні і суперечливі. І всі вони живуть як би з здертою шкірою, абсолютно незахищені від жорстокого зовнішнього світу, Достоєвський як справжній психолог проникає в саму безодню людської свідомості, людської психології, розкриває суперечливу душу кожного свого героя. Письменник по іншому, не так, як його попередники, дивиться на проблеми героя. Він показує, наскільки цікавий і незвичайний може бути кожен окремо взята людина, хай це навіть “маленька людина”, жебрак і задавлений життям.

Йдучи по стопах Гоголя, Достоєвський у своїх творах розкриває тему маленької людини. Але знову ж таки він розкриває її з точки зору глибинної психології кожної людини. Якщо Гоголь дивиться на свого героя Акакія Акакійовича як би з боку, помічає в ньому риси приниженості та затурканості і волає до гуманних почуттів читача, то Достоєвський підходить до цієї теми з нових, більш радикальних позицій. Він змінює точку зору, тому часто вже не автор, А сам герой, “маленька людина”, знаходить голос, починає судити і себе, і навколишнє його середовище. Це допомагає авторові глибше проникнути в душі героїв, подивитися на них зсередини, показати їх самосвідомість. Відомий дослідник поетики романів Достоєвського М. М. Бахтін пише з цього приводу наступне: “Ми бачимо, не хто він є, а як він усвідомлює себе. Те, що виявляв автор, виконує тепер герой, висвітлюючи себе з усіх можливих точок зору “. Особливо сильно це якість проявилася в першому романі Достоєвського “Бідні люди”, головний герой якого, Макар Девушкин, пускається в опис своїх почуттів, міркує про літературі і оголює перед читачем свою душу.

В. Н. Майков писав, що Достоєвський – поет по перевазі психологічний, тому що для нього стає більш важливою душа людини, то, як вона змінюється під впливом оточуючих її фактів, навколишнього середовища. І виявляється, що герої Достоєвського здаються забитими і безсловесними тільки з боку. А насправді їхня душа складна і суперечлива, і перш за все тому, що вони мають загострене почуття свого Я.

Герої Достоєвського – Це люди глибоко страждають, гостро переживають соціальні та психологічні катастрофи. Вони чуйно відгукуються на будь-яке приниження своєї гідності. Багато дослідників відзначали, що Достоєвський створює своїх героїв з відкритою, оголеною душею. Але чим більше вдивляєшся в душу, тим більше розумієш, що вона сильно изранена життєвими обставинами, які скаламутили її чистоту і щирість. Тому так багато в душах героїв протиріч. З одного боку, вони добрі і щирі, але з іншого – часом їхня хвора душа примушує їх бути егоїстами. Ця якість особливо помітно в героях роману “Ідіот”, і найбільше в образі героїні Настасії Пилипівни.

Це людина, яка з юнацьких років був відданий нарузі і затаїв злобу на всіх людей. Ця душевна рана постійно болить в Настасії Пилипівни і породжує суперечливий комплекс почуттів. З одного боку, в її душі присутній довірливість і простодушність, а з іншого – свідомість ображеної гордості, таємний сором за незаслужене, але вчинилося моральне падіння. Тому на людях на поверхні душі героїні вирують почуття, що часом доводять її до цинічно вчинків. А в глибині душі у неї таїться чуйне серце, спрагле любові і прощення. Достоєвський не просто розкрив душевні протиріччя героїв своїх романів, не просто проник в безодні їхні душі, а й показав, що в них таяться душевна щедрість і краса, Які не можуть бути зламані навіть самими важкими умовами життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Тема “маленької людини” у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і кара”