Сходинки в пізнанні облудності епохи (за романом «Собор»)
У газеті «Літературна Україна» в 1993 році була надрукована стаття Олеся Гончара «Будьмо гідними святинь». Письменник відзначав: «Хіба тоталітарна система не готувала в своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстоких циніків, у чиїх навіть генах не лишається почуття совісті, моральних самообмежень, розуміння елементарного людського обов’язку?»
На це запитання вичерпна відповідь була дана Олесем Гончарем у романі-набаті «Собор», який критик І. Бокий вважав «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної
Яскравим прикладом показу духовної деградації представників влади, хоча й районного масштабу, був образ Володьки Лободи. Він виховувався в сім’ї відомого майстра Ізота Лободи, який своєю працею металурга заслужив пошану мешканців селища. Як сталося, що Володька виріс егоїстом, бездушним «висуванцем» з ореолом «генія»? Автор свідомо
Перед нами уже свідомий носій теорії кар’єризму: «Що поганого, коли працівник прагне здорової кар’єри? Хіба ж не стимул, особливо для нашого брата-низовика? Чому тільки з трибун та в звірячих байках викривати зло? Треба брати владу і карати його. Силою влади, закону!»
Як же на практиці здійснює покарання зла Володька Лобода? У творі він виступає не знищувачем кривди та зла, а сам їх чинить. Віддав свого батька в Будинок ветеранів, міркуючи, що старому металургу там, у колективі, буде краще. Вражає зустріч сина з Ізо-том, який гнівно засуджує наміри «батькопродавця».
Письменник ще залишає Володимиру шанс до примирення: «Якби можна було впасти до ніг батька, дитинчам малим стати». Але для’ цього потрібна занадто велика ціна – відмовитися від кар’єри. А цього молодший Лобода не зміг би собі дозволити, бо бацила «геніальності» вже почала свою ганебну дію духовної деградації. Володька не може критично оцінити свої вчинки, а головне -не любить людей, не здатний зрозуміти їхнього ставлення до собору- невмирущого пам’ятника історичного минулого народу.
Напередодні 300-річчя Переяславської ради Лобода запропонував узяти собор у риштовання. Так була узаконена брехлива видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури. Собор заплановано було знести, а на його місці розбити ринок та побудувати шашличну. Дійсно, сучасно, прибутково. А як же почуття відповідальності перед наступними поколіннями? У висуванців на це свої погляди.
Володька, переконуючи Миколу Баглая, розкриває свою справжню суть: «Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори… шаблі козацькі… курені! Та то ж уже реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти ць’ого не розумієш?»
Не маючи достатньо сили для руйнування святинь, Лобода проклинає витвір козачих зодчих: «Ненавиджу всіма фібрами душі!» Але навіть у цього кар’єриста згодом вихоплюється: «Але ж і красень, стервець!»
Отже, Володька Лобода – це виплід тоталітарно-бюрократичної системи, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудящими, а насправді називало їх «дивним народом». Ці люди живуть в іншому світі. Можливо, навіть в іншому вимірі часу, керуючись своїми законами, що захищають духовне браконьєрство, руйнацію, бездуховність. Звинувачувати Володьку Лободу ми не маємо права.
Це зробила історія розвитку суспільства. Для нас головне – не піти у майбуття стежкою «геніальності», що руйнує собори душ людських, не переступити байдуже через вироблені впродовж тисячоліть моральні закони.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)