Протистояння Руйнача і Будівника на сторінках роману «Собор»
В якому храмі помолитись Богу?
В якому, люди, поки ще не пізно ?
В які, скажіте, вдарити нам дзвони,
Щоб припинить душі лиху руїну?..
(А. Бойчук)
Цю «душі лиху руїну» намагався викрити ще в далекі шістдесяті О. Гончар, створивши роман «Собор». Серед тогочасного «благополуччя» поява цього твору викликала гнів у чиновників різних рангів, і на вісімнадцять років «Собор» було вилучено з літературного процесу. Та «зона зла» вже була безсила надалі чинити опір – і сьогодні ми вчитуємося в роман, вчимося його мудрості.
Дві великі
Руйнач постає перед нами в образі Володьки Лободи. Та, на мій погляд, він – лише остання ланка у довгому ланцюзі руйнівної бюрократичної системи. Тому найвища його мста – жити в будинку «головному», а задля цього він ніде на руйнацію всього; для нього важливе одне – аби на тій руїні возвеличитися самому.
Вершина його генія – кафе на місці собору, який зачінлянськнй «висуванець» проклннає: «Ненавиджу всіма фібрами душі!» Чесно кажучи,
І молодшого Лободу не врятовують від читацького суду ні його освіченість, ні винахідливість, ні навіть разом – все те, що зараз в особливій ціні, бо, як сказав батько, «він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».
Треба зазначити, що Володька Лобода не поодинокий у своєму таборі, у «зоні зла». Його підтримують, але кожний по-своєму: Ромця Орляченко, що «…ситий. Але хочу ще стішим бути. І хіба я один такий?» Викликають огиду оргія п’яної компанії у храмі, колгоспний бригадир, який «зламав собор душі Сльки».
Олесь Гончар, що завжди був уважний до молоді й покладав на неї великі надії, протиставляє «зоні зла» духовну силу і велич молодих героїв роману. Це вони, чесні й чисті, з наполегливістю дбайливого будівника відстояли собор, як українська нація споконвічно вміла захищати свої святині.
Чи не тому Гончар так майстерно зумів поєднати в романі два поняття: історію і народ, їх нерозривну єдність? Образ народу подано галереєю юнаків і дівчат. Тут і красивий душею Микола Баглай, що шукає спадщину віків, аби впізнати невмирущу силу нації. І знеславлена тупими вбивцями краси Єльки, і Вірунька, Іван Баглай. Ми відчуваємо, що саме на їх чистоту, вірність батьківським заповітам і поклику рідної історії покладається автор.
Не можна обминути увагою і образ вчителя Хоми Романовича, чиї слова, на мій погляд, стали дороговказом всій молоді, теперішній та майбутній: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!»
Святині цього «собору», на мою думку, – не якесь абстрактне поняття.
Воно містить у собі безцінне: любов до рідної землі, до її історії й сучасного буття. В ньому – і чесне прагнення служити своєму народові, і бажання захищати батьківський край від страждань, що несе сьогодення. Нарешті, це – мати, рідні та близькі люди. Ось що є змістом собору і моєї душі.
Сподіваюсь, що він вистоїть у будь-якій «зоні зла», як було споконвічно: скільки не знищував Руйнач святині та плоди людських зусиль, все одно вони відроджувалися Будівником і поставали оновлені, нагадуючи своєю життєстверджуючою величчю непоборність добра на землі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)