Сковорода-байкар – викривач суспільних недоліків
Творчість Г. Сковороди, видатного мислителя-гуманіста й письменника-демократа – дорогоцінне надбання прогресивної культури.
Громадська й літературна діяльність Г. Сковороди припадає на час загострення соціальних суперечностей, зумовлених початком руйнування феодальних підвалин і розвитком капіталістичних відносин у Росії та на Україні. Жорстокий кріпосницький гніт викликає піднесення антифеодального руху; на захист гнобленого народу активно виступають представники передової громадсько-політичної думки – Д. Фонвізін, О. Радіщев
У своїй творчості Г. Сковорода проголошував ідеї демократизму і гуманізму, виступав проти пануючої тиранії, висловлював волелюбні помисли і сподівання простого народу, утверджував віру у світле майбутнє вітчизни.
Суспільним ідеалом Г. Сковороди була республіка, де не буде “вражды и раздора”, все “будет общее”. Яскраве виявлення ці погляди знайшли в поетичній творчості, зокрема в збірці “Сад божественных песней…”, куди ввійшло тридцять пісень, написаних у різні роки.
Помітне місце у творчому доробку Г. Сковороди займають
Ідея свободи у творчості Г. Сковороди органічно поєднана з антимонархічними тенденціями. Письменник часом досить відверто висловлює своє негативне ставлення до царизму, до тиранії. Його твори насичені громадським пафосом. Найсильніше цей пафос виявився в 10-й пісні “Саду божественных песней” – “Всякому городу нрав і права…”, що справедливо вважається класичним зразком соціальної сатири в давній українській літературі. Засобами в’їдливого сміху, войовничого сарказму письменник таврує тут соціальні відносини на Україні в другій половині ХVІІІ ст., висміює представників різних пануючих станів. Сатиричне вістря пісні спрямоване проти поміщиків і козацької старшини, що прагнуть загарбати якомога більше чужих земель, проти зажерливих купців-лихварів, які грабують людину праці, проти панської розбещеності, проти пияцтва, картярства та ін. Порушує поет у пісні й такі злободенні на той час питання, як несправедливе судочинство, схоластичність офіційної освіти. У ряді інших творів із збірки “Сад божественных песней” Г. Сковорода гнівно засуджує й паразитичне існування духовних феодалів, лицемірство служителів церкви.
Як перший “професіональний” український байкар Григорій Сковорода виступив у збірці “Басни Харьковские”, куди ввійшли тридцять творів. Написані вони прозою, кожна байка складається з двох частин: лаконічної фабули і “силы”, тобто моралі.
Основним джерелом байок були власні життєві спостереження автора над сучасною йому феодально-кріпосницькою дійсністю, вивчена ним за багато років мандрівного життя народна мудрість. Виходячи з інтересів народу, Г. Сковорода виносить присуд вадам тогочасного суспільства, у сатиричних тонах зображує поміщиків, чиновників, охоплених жадобою наживи, чинів, високих посад. Показовою в цьому плані є одна з кращих байок “Олениця і Кабан”. У моралі цієї байки поет осуджує самохвальство, тупоумство панів і підпанків, які намагаються “войти в благородное сословие”, “продраться в чин, совсем им не сродный”.
У байці “Пчела и Шершень” Г. Сковорода в образі Шершня уособлює паразитичні елементи суспільства, що живуть “хищенієм чуждого” і народжені “на то одно, чтоб есть, пить и протчая”. Бджола ж стає образом трудового народу, який все життя віддає праці не тільки заради свого існування, але й заради блага інших.
Про тих, хто береться за справу, яка суперечить природженим нахилам, Г. Сковорода зневажливо говорить у байках “Собака и Кобыла”, “Орел и Черепаха” та ін.
У ряді байок Г. Сковорода, влучно користуючись засобами алегорії, попереджує представників привілейованих станів, що паразитичний спосіб життя може привести їх до сумного кінця. Так, приміром, Чиж потрапив у неволю, спокусившись “сладкой пищей да красной клеткой” (“Чиж и Щиглик); Щука, “напав на сладкую ядь”, проковтнула разом із нею і “удку, увязшую во внутренностях” (“Щука и Рак”). В інших байках поет картає “славолюбие” (“Сова и Дрозд”).
Більшість байок Г. Сковороди, завдяки їх демократичній спрямованості, громадянським мотивам, – безумовно, видатне явище, оригінальне й своєрідне в історії цього жанру в давній українській літературі. І невипадково І. Франко високо оцінив байки українського мислителя, зазначаючи зокрема, що вони “писані гарною, декуди навіть граціозною прозою”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)