Шевченко Оригінальність поетової постаті
Геніальний поет, у промінні слави якого примеркло сяйво попередників – Тарас Шевченко (1814 – 1861) був продуктом зовсім іншої соціальної атмосфери і всіх взагалі громадських обставин, ніж ті письменники, що пройшли перед нами. Коли не рахувати 2 – З особи „разночинців”, то були все панського коліна люди, – він був кріпак, що вийшов із самого споду соціальної піраміди й знав народне життя не тільки з гори на нього поглядаючи, а й на власній шиї перетерпівши все, що доля одважувала у нас кріпакові. То були знову ж мало не одним лицем люди
Та сама неволя кріпацька тут давніше вкорінилась і тяжче на народних масах одбивалась, ніж на лівому боці. За дитячих літ Шевченка ще живі були в його рідному селі з околицями спомини про події останнього повстання на правобережній Україні – гайдамаччини і йому, малому, „не раз довелось за титаря плакать”, слухаючи
Давно те минуло, як мала дитина, Сирота в ряднині – я колись блукав Без свити, без хліба по тій Україні, Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки, малими ногами Ходив я та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили („Гайдамаки”, епілог).
Людей у сироти не було – були кати: була люта мачуха, що знущалася з сироти; був дядько Павло – „великий катюга”; був дяк-учитель – перший деспот, що, як сам Шевченко в автобіографії пише, „поселилъ во мнє на всю жизнь отвращеніе и презрєніе ко всякому насилію одного человєка надъ другимъ”; був другий учитель-маляр, що замість науки виварював тільки воду з хлопця тяжкою роботою; був ще один учитель-хіромантик, що не вагався прогнати цікавого хлопця, бо на його долоні не догледів кебети „ні до шевства, ані до бондарства”; був пан, що держав майбутнього поета за козачка в своїх горницях, ставив йому в повинність „только молчаніе и неподвижность в углу передней”, караючи ляпасами й різками за всякий живий порух дитячої вдачі; був нарешті цеховий майстер Ширяєв, що в одній особі своїй зібрав до купи вдачу дяка-спартанця, диякона-маляра й дяка-хіромантика і вагою такого троїстого генія тим дужче гнітив безталанного хлопця… Легко зміркувати, що перетерпів він, шукаючи людей і натрапляючи на самі розкішні екземпляри двоногої звіроти, що засівали в його душі насіння огиди й протесту. Зате в душі у геніального хлопця разом з іскрою протесту була віра в людину і невиводне шукання правди і справжніх людей, і воно вивело кріпака-художника на добру путь, звело його з людьми, од яких уперше почув він людський голос, вложило перо в руки й підказало йому натхненні пісні.
Питання про особисті й літературні впливи на Шевченка належать до найбільш темних і не розроблених, хоча не бракує тут і дотепних часом гіпотез, які проте гіпотезами тільки й лишаються. Відомо, що живучи в Петербурзі по визволенні з кріпацтва, Шевченко близько стояв до гуртка Гребінки і був одним з найулюблених учнів Брюлова, отже вплив старшого українського і тодішнього російського письменства на світогляд молодого поета не викликає непевності. Так само до підвалин того світогляду треба покласти св. письмо, яке Шевченко змалечку знав, твори Сковороди, які він списував „ще в школі таки в учителя-дяка” разом з творами напівнародної музи, і особливо голосний памфлет псевдо-Кониського, оту „Исторію Русовъ”, сліди якої знаходимо мало не в кожній історичній поемі молодого Шевченка. Разом ідуть і польські впливи, засновані на знайомстві молодого хлопця з польською мовою та на знайомствах, заведених під час перебування у Вільні й Варшаві. Через сучасну російську й особливо польську політичну, еміграційного часу, літературу доходили до Шевченка загально-європейські думки і змагання; товариство, в якому поет обертався, ті думки розгортало й витлумачувало; життя, що бачив він кругом себе, їх ставило на гранітний постамент життєвої правди незбитої. Весь цей різноманітний матеріал, що вбирала в себе спрагла без правди душа поетова, перетворював Шевченко в поривах творчого натхнення, часто лишаючи далеко позад себе те, що було йому за зразок, або ж викликало думки й образи. Це звичайний спосіб кожного генія, що невиразні натяки, уривок неясної думки, випадковий образ або порізнений факт із життя, все те, що носиться хаотично в повітрі, – виточує в справжні перли людської творчості, які стоять над первісними джерелами недосяжно.
Таку геніальну ходу виявив Шевченко відразу. Р. 1840 він був уже автором „Кобзаря”, р. 1841 з’явились „Гайдамаки”. На Україні заспівав соловейко, про якого пророкував Гребінка, тільки що у цього соловейка такий був широкий діапазон голосу й така сила геніального розмаху, що перші ж пісні його звернули на себе загальну увагу на Україні. Найкраще, може, висловив враження од дебюту Шевченкового старий Квітка, що в нього аж волосся на голові догори встало, коли почав читати „Кобзаря”: „я його притулив до серця, – писав ветеран українського письменства до новака, – бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу”. Коли Шевченко скінчив академію й р. 1845 поїхав на Україну, щоб оселитися в Києві та жити й працювати для рідного народу – він був уже першим і найбільш популярним серед українських поетів, великою надією всіх прихильників рідного слова, признаним ватажком рідного письменства, українським бардом, на якого дивились люди, як на свого національного, писав Куліш, пророка. В Києві знайшов Шевченко цілу вже громаду ентузіастичної молоді, між якою перед вели Костомаров та Куліш, і на якийсь – правда, дуже короткий – час Київ стає центром українського життя, тим живчиком, якого стук розноситься по всій Україні. Тут, серед згаданої громади, постають і перші свідомі зародки громадсько-політичної програми українства, яка своєю глибиною й широтою попередила де в чому ідеї навіть пізніших часів і наклала свою печать на все наступне українське письменство. Цей новий напрям українського громадського життя виявився в організації Кирило-Мефодієвського братства, а в письменстві найкращим його заступником став Шевченко.
Київ – історичний і натуральний центр України – був найзручнішим місцем, де б могли прокинутись серед українців нові думки. І давня історична традиція цього культурного вогнища, що нагадувала про діяльність старих братств і ними зв’язувала сучасне з першими початками культурного руху, і становище його географічне – в центрі української землі коло найбільшої її артерії, Дніпра – все це як найдужче тому сприяло. Тут, як писав близько того ж часу Гоголь, „дєялись дєла старины нашей”; тут стрічалися між собою аж три національності – корінна місцева українська, дужа своїм впливом польська й офіціальна російська, і одно вже це навівало думки про потребу якогось порозуміння між національностями, тобто ставило національну справу гостріше, ніж деінде на Україні. Тут, нарешті, незадовго до того часу засновано другий на території України університет, що стягав до себе найкультурніші сили з усього краю. Який добрий у Києві був грунт для громадських організацій і як він справляв їх до національного питання, бачимо з того, що ще в першій чверті XІX ст. постало тут, слідом за масонськими організаціями, одно з найцікавіших таємних товариств – „Общество Соединенныхъ Славянъ” з виразними ознаками федеративного принципу в основі своєї програми. Самою природою Київ ніби призначений був сказати своє слово в українській національній справі, і опізнившись проти Полтави й Харкова, він зате вимовив його дужче й виразніше, поставив на новий шлях увесь український рух, надавши йому тих рис демократичного федералізму, які письменство наше пригорнуло й донесло аж до останніх часів.
Як згадано вже, в першій половині 40-х років у Києві зібралася громада української молоді (Гулак, Білозер-ський, Маркович, Пильчиков, Навроцький, Андрузький, Посяда й інші) і серед неї р. 1845 з’явився колишній кріпак Шевченко з ореолом величезного поетичного таланту, з кипучими планами роботи на користь рідного народу, з вогневими піснями про минулу й сучасну його недолю та голосним протестом проти всякої кривди. „Спів цей, – писав згодом у „Хуторній поезії” Куліш, – був для неї (молоді) воістину гуком воскресної труби архангела. Коли говорене коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді в Києві”. Цей високий настрій найкраще вилився в організації (братства під патронатом першоучителів слов’янських Кирила та Мефодія з красномовним девізом: „и разумєете истину и истина свободитє вы”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)