Шевченко і кріпацтво

Вже згадано було, яке місце в світогляді Шевченка зайняв „найменший брат”, особливо з того часу, як поет „прозрівати став потроху” й одкрились йому таємні суперечності сучасного громадського ладу. Отже ніяким світом не міг Шевченко спустити з думки оте найгірше за його часів лихо, що посіло „найменшого брата” – кріпацьку неволю, – не міг би, хоча б і сам не зазнав був його на власній спині. І нічого й говорити, що навіть власне лихо та своя неволя не згасили в Шевченкові того невгамовного обурення проти права однієї людини над життям,

честю й совістю та й добром другої. З цього погляду Шевченко завжди однаковий був і ніколи не міг і згадувати про народну неволю без усієї глибини обурення, на яке тільки здатна була його велика душа.

Скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… Гинуть, гинуть У ярмах лицарські сини („І виріс я на чужині!”). І констатуючи ганебний факт, поет перейде зараз і до підстав його, з обуренням запитуючи: По якому правдивому, Святому закону І землею всім данною, І сердешним людом Торгуєте? („Холодний Яр”).

Як одна була любов у Шевченка до рідного краю й народу так і одна була у нього непримиренна ненависть

до кріпацтва і всякої взагалі неволі. На цьому пункті він ні на йоту не поступався, не розумів компромісів і всю силу зібрав, на яку тільки спромігся його великий талант, щоб дошкульнішого удару завдати системі людовладства. Я не наводитиму багато прикладів, бо треба б велику частку „Кобзаря” передрукувати, щоб показати уповні аболіціоністську поезію Шевченка. Він певен, що „історією-правдою” з сфери кріпацького права можна саме пекло перелякати, а людей, що всього на світі набачились, здивувати найзвичайнісіньким полупанком, яких тисячі сиділо на шиї у народу. Земля – прекрасна, чиста, – казав Шевченко, – рай, але що люди зробили з того раю!

Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися! А я полечу. Високо-високо за синії хмари: Немає там власти, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь – у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки здіймають, З шкурою здіймають, бо нічим обуть Панят недорослих. А он розпинають Вдову за подушне, а сина кують. Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію в військо оддають, Бо його, бач, трохи… А он-де під тином Опухла дитина голодная мре, А мати пшеницю на панщині жне („Сон”).

Скрізь „кров та сльози та хула – хула всьому”. На праведній землі, у своїм раї, люди пекло розвели. „Занапастили божий рай” лихими вчинками своїми. І Шевченко показує

Нам цілу галерею тих, що коло цього діла ходять. Перед нашими очима пересовуються і неситі, що все бажали б собі загарбати; і тихі та тверезі-богобоязливі, що тільки й чигають на свого ближнього; і щедрі роскішинки-патріоти, що з рідного краю кров як воду точать; і ті, що людськими душами торгують, що важать на добро, працю, честь і щастя людські. Образи кріпацького лиха звичайно домінують у нашого поета, – та інакше й не могло бути: „по плоті й по духу син і рідний брат нашого безталанного народу”, кажучи його власним словом, Шевченко не міг заспокоїтись доти, доки існувало те, що найбільше пекло й мучило рідний народ. Боротьба з кріпацтвом була завданням цілого життя у нашого Кобзаря й ніхто в Росії не завдав таких дужих ударів системі людовладства. На схилі віку свого Шевченко бачив уже й наслідки своєї боротьби: кріпацтво на його очах конало, і нетерпляче дожидає він дня, коли

Спочинуть невольничі Утомлені руки І коліна одпочинуть Кайданами куті („Подражаніє Ісаії”).

Поет хитається між надією, що „останню” копу дожинають кріпаки на панщині („Сон”), та зневір’ям проти нещирих заходів коло кріпацької реформи.

Болить і плаче і не спить, Мов негодована дитина,

Поетове серце в такі хвилини тяжкого зневір’я; йому здається, що вже нічого добра дожидати, що не прийде сподіване визволення:

Добра не жди, Не жди сподіваної волі Вона заснула: цар Микола Її приспав („Я не нездужаю”),

І він гострі подає рецепти на те, як „збудить хиренну волю”. Маніфест про волю, як відомо, підписано за життя Шевченка, але не судилось йому дожити до того дня, коли цей маніфест оповіщено. Як Мойсей, помер великий борець за волю народну на порозі землі обітованної…

Бувши прихильником соціальної волі, рівності і братерства, спочиваючи на тих часах, коли

Братерськая наша воля Без холопа і без пана Сама собі у жупані Розвернулася весела („Чернець”)

Шевченко був палким апостолом і волі політичної. Той лад царський-самодержавний, що попускає на гніт і неволю над мільйонами людей на втіху малої купки – він ненавидів однаково з кріпацтвом, бо розумів, що одна неволя другу родить і підсилює, одна з одної підпомогу має. В поезіях „Сон”, „Кавказ”, „Юродивий” та інших показує Шевченко те лихо, що з політичної неволі виникає, і знов таки трудно іншого знайти поета, щоб так умів вишукати дошкульне місце у супротивника й такого тяжкого удару завдати. Тонка іронія, безощадний сарказм, гнівне обурення – все пускає він у діло, щоб здискредитувати систему гніту й безправності. Кожна освічена людина знає, певне, Шевченків образ країни, де

Од Молдованина до Фінна На всіх язиках все мовчить, Бо – благоденствує („Кавказ”).

Кожне пам’ятає також повні гніву й великого обурення поклики до самодержавних владик, до „тих помазанників божих”, у „Сні”, „Кавказі”, „Царях” тощо. Оспівавши, напр., вольнії гори – „хмарами повиті”, але „засіяні горем, кровію политі” – Шевченко незрівнянну дає картину боротьби між самодержавним хижацтвом та дикою тією волею первісної людини.

Оттам-то Милостиві Ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо… Лягло кістьми Людей муштрованих чимало. А сліз, а крові! Напоїть Всіх імператорів би стало, З дітьми і внуками втопить В сльозах удових. А дівочих, Пролитих нишком серед ночі, А матерніх гарячих сліз, А батьківських, старих, кривавих – Не ріки – море розлилось, Огненне море!

І все це невичерпане море людського лиха розливається під гаслами любові, християнського закону та справедливості. Сміливою рукою здирає Шевченко ці гарні покривала з нелюдських учинків і показує їх справжню облудно-фарисейську природу:

Храми, каплиці і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед образом Твоїм Неутомленії поклони –

За кражу, за війну, за кров: Щоб братню кров пролити, просять, А потім в дар тобі ж приносять З пожару вкрадений покров („Кавказ”).

Навіть Бога свого люди-фарисеї зробили співучасником своїх злочинств, сотворивши його „по образу своєму й подобію”, як мстивого та лукавого „візантійського Саваофа”, – і Шевченко, хоч не поривав зовсім з релігією, обертається з незрівняно-потужним словом до „всевидящого ока”:

Чи ти дивилося з-висока, Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих, Як мордували, розпинали І вішали?! А ти не знало? І ти дивилося на них І не осліпло? Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко! Ти спиш в кіоті, а царі… Та цур їм тим царям поганим! („Юродивий”).

Навіть старі часи згадуючи, часи якого-небудь лютого Нерона, Шевченко кладе на свій малюнок фарби, які занадто болюче вражають наше серце, недавніх громадян російських XX ст. Хіба оця-ось картина –

Нема сім’ї, немає хати, Немає брата, ні сестри, Що б не заплакані ходили, Не катувалися в тюрмі, Або в далекій стороні, В британських, гальських легіонах Не муштрувались („Неофіти”) – ,

Хіба вона не є блискучим образом тієї самої лютої дійсності, якої ми оце свіжо тільки здихались, яка й самого запального провідника волі заслала „муштруватися” в далеких азіатських легіонах? Та повстаючи проти всякої неволі й кривди, караючи гнівним словом своїм кривдників, Шевченко ніколи не забував, що вони тільки через те силу мають, що їм самі невольники потурають з несвідомості своєї та полохливості. Раз-по-раз зривається у нього гнівне слово і до тих занадто терплячих та легкодухих людей, що, несучи тягар неволі, не посміють „за правду пресвятую стать і за свободу”.

А ми дивились і мовчали Та мовчки чухали чуби, Німії, подлії раби, –

Так характеризує Шевченко стосунки німотної більшості, дужої числом, та безсилої через свою темноту, егоїзм, полохливість і нещирість маси. І часто тоном справді біблійного пророка поет звертається і до рідної землі, і до тієї сервілістичної маси:

Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі („Осії глава XІV”). О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом? А діждемось таки колись! („Юродивий”).

Цей здоровий оптимізм надає його поезії бадьорого, ясного вигляду і показує, як багато пережив і передумав цей чоловік, самою силою титанічного таланту винесений на вершок людської творчості. Він ніколи не кінчав на самих прокльонах, скаргах та жалях, але блиснувши могутнім образом лиха, раз-у-раз показує й ліки від нього, дає щось позитивне, і через те поезія його, незважаючи на темний фон, ясний світ пускає в душу читачеві, не кидає його знесиленим та зневіреним, а надихає свіжою думкою, вогнем протесту, бажанням жити всіма фібрами людської натури. Людина повинна жити, повинна боротись за чисте, за повне життя – такий висновок маємо з „Кобзаря”.






Характеристика павлуся скарб.
Шевченко і кріпацтво