Самшитовий храм Мілорада Павича
Кажуть, сербський письменник Мілорад Павич вважається першим письменником третього тисячоліття. Це письменник та історик. Він захоплюється візантійською культурою, з головою поринає у вивчення культури власного народу та у своїх творах заводить нас, читачів, у лабіринти своїх інтелектуальних уявлень. Павичу вдалося створити світ поетичний, фантастичний, духовний і реальний водночас. Кожному з нас відоме слово “авітаміноз” – це коли хворіє тіло. У Мілорада Павича мова йде не про тіло, а про душу – письменник говорить про інтелектуальний,
У моєму творі я буду говорити про роман “Дамаскин” – незвичайний твір: розумний і піднесений. Читаєш роман, а здається, входиш у храм, який допомагає зрозуміти прості й вічні істини. У своїй автобіографії Мілорад Павич пише: “Я любив двох Йованів – Йована Дамаскина і Йована Золотоустого”. Два Йовани стають головними
Будівництво припинилося. Матеріали розкрадалися. Шанси Атилії на одруження ставали все меншими. Грішив батько, а розплачуватися доводиться доньці. І Атилія розуміє це й береться за виправлення батьківських помилок: “Усі твої справи я мушу закінчувати сама”. Своїми сльозами дівчина ніби “змиває усі нечистоти, зовнішні і внутрішні”. Найголовнішим рішенням було те, що вона повернула борг будівельникам. У покаянному листі вона підписується: “Ваша, як донька, Атилія”. Не батько покаявся, а донька за батька прийняла гріхи та визнала у будівничому людину таку саму, як батько – бо він справедливий, мудрий, старший і саме від нього залежить доля дівчини. І самшит почав рости під вікнами в саду. “Церква головного майстра Йована… була збудована, і її хазяйку, Атилію, там чекали два подарунки від двох Йованів: два персні (кожен із літерою “А”) для неї та її нареченого Александара.
Йовани – будівничі. Лествичник має збудувати храм для вінчання Атипії, а Дамаскин – палац для життя з нареченим. Обидві будівлі мали бути завершені в строк, і одна без другої нічого не варті. Жодна будівля не може будуватися, якщо не росте храм на небесах – це храм душі. Поки душа чиста, до тих пір ростуть стіни з каменя – ось головний висновок роману. Люди мають думати про власну душу, а не тільки про матеріальні блага. Не кількістю золота вимірюється велич людини, а її добрими справами, “…погляньте ввечері: зоряне небо, а над ним у всесвіті величезна всеохопна думка” – це Бог, який приймає щире каяття й чекає, коли люди прийдуть до справжньої істини – істини добрих справ і чесного життя! І, виявляється, – хоч третє тисячоліття, хоч комп’ютерне прочитання, хоч віртуальна реальність, а цінності залишаються ті самі. Потрібно бути ЛЮДЬМИ!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)