Релігія як спосіб вирішення моральних проблем
Твір по роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”. Серед найважливіших питань, поставлених російською думкою XІX століття, питання про релігію займає особливе місце. Для Ф. М. Достоєвського, людині глибоко релігійної, сенс життя полягав у збагненні християнських ідеалів, любові до ближнього. У “Злочині і покаранні” автор зобразив людську душу, що пройшла через страждання і помилки до збагнення істини. У XІX столітті стала видна недостатність колишніх християнських аксіом, і, усі вони стали перед людиною у вигляді питань, що вимагають
Адже попередники Достоєвського ніколи так ясно і відкрито, як він (у романах “Принижені і ображені” і “Злочин і покарання”), не порушували питання про моральність людини. Головним героєм роману “Злочин і покарання” є Родіон Раскольников, чуйний, добрий
Він довго роздумує до якого розряду людей належить сам, однак, після скоєного злочину раптом усвідомлює, що суть його не відповідає теорії, тому що совість не дає йому спокою. Достоєвський, зрозуміло, не згодний з філософією свого героя і змушує його в ній переконати. Розглядаючи із християнської точки зору злочин Раскольникова, автор виділяє в ньому, у першу чергу, факт порушення моральних законів, а не юридичних. Родіон Раскольников – людино, яка по християнським поняттям є глибоко грішною. Мається на увазі навіть не гріх вбивства, а гординя, нелюбов до людей, думка про те, що усі – “тварини тремтячі”, а він, можливо, “право має”, вибраний. Як же Раскольников зміг осягти помилковість власної теорії і відродитися до нового життя? Безумовно, він скоїв злочин, жорстокий злочин, але хіба він не страждає через цього? Раскольников сам стає жертвою свого злочину: “Я себе вбив, а не стару”. Хоча, відповідно до моралі, вбита стара, що викликає почуття відрази, теж мала право на життя, однак життя її нічого не коштувало. Це була малюсінька, суха бабуся, років шістдесяти, як пише Достоєвський, “з гострими і злими очами, з маленьким гострим носом і простоволоса”. Вона дуже нагадує пушкінську бабу з “Пікової дами”. Раскольников переконався, що “на загальних вагах життя ця сухотна, дурна і зла стара” значить “не більше як життя воші”, тому вирішив позбавити навколишніх від безжалісної баби. Але він не замислюється над тим, що один злочин спричиняє інший, незалежно від того, яку людини вбили, “чи тварина тремтячу” або ту, що “право має”. Так трапилося і з Раскольниковим. Вбивши нікчемну бабу, він позбавив життя і Лізавету – людину, що викликає у читача жалість і по суті ні в чому не провинилася перед людством. Отже, ми бачимо, що Раскольников – це не просто злочинець, а жертва свого ж злочину. Душа його боліла, він ніяк не міг знайти рівновагу, поки не знайшов людину, здатну зрозуміти його і допомогти йому. Саме з появою Соні у душі Раскольникова з’являється почуття жалості. Жалість охоплює його при думці, що він “прийшов мучити” Соню; він не хоче страждання, але хоче щастя. Особливо його вражає смиренність, з яким вона від нього приймає страждання. Так, коли після служби Раскольников підійшов до Соні, та раптом взяла його за обидві руки і прихилила до його плеча голову.
Цей короткий жест вразив Раскольникова здивуванням. Йому здається дивним, що у неї немає ні найменшої огиди до нього, ні найменшого здригання. “Це вуж була якась нескінченність власного приниження… Йому стало жахливо важко”. По суті, відношення Соні до Раскольникова – це відношення Бога до людини, тобто всепрощення. Соня жалує Раскольникова і саме тому прощає його. Вона повернула Родіона до істини, направила його на вірний шлях, допомогла побачити світ в іншому світлі. Це і допомогло Раскольникову знайти віру. Все життя Соні Мармеладової є самопожертвою. Силоміць своєї любові, здатністю перетерпіти будь-які страждання вона піднімає Раскольникова до себе, допомагає йому перемогти самого себе й відродитися. Ця героїня персоніфікує початок жалості для Раскольникова: “…Він раптом побачив, що ця принижена істота до того вже принижена, що йому раптом стало шкода. Коли ж вона зробила б рух втекти від страху, у ньому щось як би перевернулося”. Достоєвський споконвічно визнає абсолютність людського “я”, духовне достоїнство і волю всякого, навіть самої забитої і незначної людини.
Це достоїнство проявляється у смиренності перед стражданням, що посилає Бог. “Дякую тобі, Боже, за все, і за гнів твій, і за милість твою!” – викликує один з героїв “Принижених і ображених”. Достоєвському відкрилася здатність слабкої людини на духовний подвиг. Отже, роман Достоєвського “Злочин і покарання” – це добуток, у якому релігія є способом вирішення моральних проблем. “Не убий”, – говорить заповідь Христа. “Полюби ближнього твого, як самого себе”, і тоді будь-якій людині, як і Раскольникову, відкриється істина, пізнати яку можна, тільки пройшовши через страждання і позбавлення. Щоб можна було любити людей, вони повинні стати, як Бог, чистими, сповненими милосердя. “Душа хоче любити тільки прекрасне”, і люди повинні стати прекрасними, усе виродливе в них повинне знищитися. Любити людей можна, тільки віруючи в їх перетворення, віруючи в Бога. У цьому і полягає сутність останнього роману Достоєвського “Злочин і покарання”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)