РЕЦЕНЗІЯ НА ПОВІСТЬ В. Г. РАСПУТІНА ОСТАННІЙ СТРОК
Одним з найвідоміших сучасних російських письменників є Валентин Распутін. Я прочитала багато його добутків, і вони залучили мене своєю простотою й щирістю. По-моєму, серед визначальних життєвих вражень Распутіна одне з найдужчих було враження від простих сибірських жінок, особливо бабів. У них залучала багато чого: спокійна сила характеру й внутрішнє достоїнство, самовідданість у нелегкій сільській праці й здатність розуміти й прощати інших.
Така Ганна в повісті “Останній строк”. Ситуація в повісті задається відразу: умирає восьмидесятилітня
Мене захоплює характер Ганни. На мою думку, у ній збереглися непохитні основи правди й совісті. У душі неписьменної баби звучить більше струн, чим у душі її міських, що побачили мир дітей. Є й такі герої в Распутіна, у яких, може, і небагато в душі цих струн, але вони звучать сильно й чисто (наприклад, баба тофамарка з оповідання “Людин із цього світла”). Ганна й, мабуть, у ще більшому ступені Дар’я з повісті “Гроші для Марії” по багатству й чуйності духовного життя, по розуму й знанню людини можуть витримати порівняння з багатьма героями світової й російської літератури.
Глянути з боку: доживає своє століття марна баба, уже майже не встає останні роки, навіщо їй і те^-те-жити^-те далі? Але письменник так нам описує її, що ми бачимо, як у ці останні, начебто зовсім нікчемні її роки, місяці, дні, годинники, хвилини в ній іде напружена духовна робота. Її очами ми бачимо й оцінюємо її дітей. Це люблячі й очі, що жалують, але вони точно помічають суть змін. Яскравіше всього зміна особи видна у вигляді старшого сина Іллі: “Поруч із голою головою його особа здавалася неправдашним, намальованим, начебто своє Ілля продав або програв у карти чужій людині. І весь він змінився, лобойчел,..” Б ньому мати те знаходить знайомі їй риси, то втрачає.
А от середня дочка Люся стала “міська вся, від голови до ніг, вона й те^-те-народити^-те від баби, а не від який-небудь міський, напевно, помилково, але потім однаково своє знайшла”. Вона вже, як мені здається, вся переродилася до останньої клітинки, начебто й не було в неї ні дитинства, ні юності сільських. Її жолоблять манери й мова сільський сестри Варвари й брата Михайла, їхня неделікатність. Мені пригадується одна сцена, коли Люся зібралася прогулятися для здоров’я на свіжому повітрі. Перед її очами стала картина ніколи рідних місць, що боляче вразила жінку: перед нею розстелялася “занедбана, запущена земля”, усе, що ніколи було доглянуто, наведено в доцільний порядок любовною працею людських рук, тепер “сходилося в одному чужому широкому запустенье”. Люся розуміє, що “переводило її якоюсь мовчазною давньою провиною, за якої прийде тримати відповідь. От її провина: вона все колишнє з нею тут начисто забула. Адже дано їй була знать і радісне розчинення в рідній природі, і щоденний приклад матері, що відчувала глибоке споріднення з усім живучим (недарма Люсе згадався випадок, коли мати ласкаво, як рідного людини, підняла безнадійно завалились за оранкою, виснаженого вкрай коня Игреньку), згадала вона й страшні Наслідки всенародних трагедій: розколу, боротьби, війни (епізод із загнаним, що озверели бандеровцем).
Із всіх дітей Ганни мені найбільше сподобався Михайло, Він залишився в селі, у нього й доживає своє століття Ганна. Михайло простіше, грубіше її міських дітей, на нього більше шишок із претензіями й сиплеться, але насправді він сердечніше й глибше інших, не те що Ілля, той веселим колобочком котиться по життю, намагаючись не зачіпати ні об які кути.
Чудові в повісті два глави про те, як, купивши два ящики горілки на передбачувані поминки, брати з радощів, що мати раптом чудом від смерті відійшла, почали їх розпивати спочатку одні, а потім із дружком Степаном. Горілка подібна до одушевленої істоти, і, як зі злим, примхливим владарем, з нею треба вміти звертатися з найменшими для себе втратами: “її треба залякувати”, “…один не поважаю неї пити. Вона тоді, холера, злее”. Висшим моментом у житті багатьох, насамперед чоловіків, на жаль, стала випивка. За всіма колоритними сценами, за шахрайськими оповіданнями п’яниць (отут ця історія Степана, що тещу навколо пальця обвів, пробрався в подпол за самогоном), за комічними розмовами (скажемо, про різницю між бабою й жінкою) встає теперішнє суспільне, народне зло. Про причини пияцтва Михайло говорив: “Життя тепер зовсім інша, всі, почитай, перемінилося, а вони, ці зміни, у людини добавки зажадали… Організм відпочинку зажадав. Це не я п’ю, це він п’є”.
Давайте ж вернемося до головної героїні повести. На мою думку, баба Ганна втілила в собі всі кращі сторони споконвіку сибірського характеру й по завзятості виконання буденної справи, по “твердості й гордості”. В останніх главах повести Распутін повністю зосереджує на своїй головній героїні й фінальному відрізку її життя. Тут письменник нас уводить у самий глиб материнського почуття до останнього, самому улюбленому й близькому їй дитині, дочці Таньчоре. Баба чекає приїзду дочки, але та, на жаль, не приїхала, і тоді “у бабі раптом щось обірвалося, щось із коротким стогоном лопнуло”. Із всіх дітей знову тільки Михайло виявився в стані зрозуміти происходящее з матір’ю, і він знову взяв на свою душу гріх. “Не приїде Ваша Таньчора, і нема чого її чекати. Я їй телеграму відбив, щоб не приїжджала”, – пересилюючи себе, ставить він крапку. Мені здається, що цей акт його жорстокого милосердя коштує сотень непотрібних слів.
Під пресом всіх нещасть Ганна заблагала: “Господи, відпусти мене, я піду. Пішли до міни смерть мою, я готова”. Свою смерть, “матушку-смертыньку”, вона представляла такою ж древньою, виснаженою бабою. Власний відхід в “далеку сторонушку” распутинская героїня провидить із дивної поетичної отчетлие ^стью, у всіх його стадіях і деталях.
Ідучи, Ганна згадує своїх дітей у ті моменти, коли ті виразили в собі все краще: молодий Ілля дуже серйозно, з вірою приймає материнське благословення перед відходом на фронт; Варвара, що виросла такою плаксивою, нещасною бабою, бачиться в раннім дитинстві землі, що риє ямку в, просто так подивитися, а що в ній є, “відшукуючи те, що ніхто ще в ній не знає”, Люся запекло, всією істотою рветься з пароплава, що йде, назустріч матері, що залишає будинку; Михайло, приголомшений народженням свого первістка, раптом простромлюється розумінням не розриває цепи, що, поколінь, у якій він накинув “нове кільце”. І себе Ганна згадала в самий чудовий момент свого життя: “Вона не баба – ні, вона ще в дівках, і всі навколо її молодо, яскраво, красиво. Вона бреде уздовж береги по теплому, парний послу дощу ріці… І до того добре, щасливо їй жити в цю хвилину на світі, дивитися своїми очами на його красу, перебувати серед бурхливого й радісного, приголосного у всьому дійства вічного життя, що в неї кружляється голова й солодко, схвильовано ниє в груди”.
Коли Ганна вмирає, то діти буквально залишають її, Варвара, пославшись на те, що хлопців залишила одних, їде, а Люся й Ілля й зовсім не пояснюють причин своєї втечі. Коли мати просить їх залишитися, то її останнє прохання залишилося непочутою. Помоєму, це даром не пройде ні Варварі, ні Іллі, ні Люсе. Мені здається, це був для них останній з останніх строків. На жаль… “Уночі баба вмерла”.
Завдяки творам Распутіна, я змогла знайти відповіді на багато питань. Цей письменник залишився в моєму поданні одним із кращих, ведучих сучасних прозаїків. Будь ласка, не пройдіть повз його книги, зніміть із полки, запитаєте в бібліотеці й читайте повільно, не кваплячись, з роздумами.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)