Петя Трофімов центральний персонаж комедії А. П. Чехова “Вишневий сад”
Чехов нібито іронічно ставився до Петі Трофимову, зобразив його “недотепою” і тим самим висловив своє скептичне ставлення до революційного руху. Таку думку абсолютно необгрунтовано. Для того щоб зрозуміти це, треба згадати, хто і за яких обставин назвав Петю “недотепою”. Це говорить Раневська, роздратована тим, що Петя відверто висловив несхвалення її зв’язку з незначним і нечесним людиною. Раневська не в, змозі зрозуміти моральну висоту Петі, але вона відчуває, що Петя прав, і сама просить у нього пробачення: “Ну, Петя… ну,
Образ студента П. Т. пов’язаний в п’єсі з перспективою майбутнього часу; передчуттям “нового життя” і спрямованістю до неї. Герої комедії звуть його не на ім’я та по батькові, а ласкаво-глузливо – Петя. У різночинський “нескладність” цієї людини можна побачити “скутість” Бєляєва (“Місяць у селі” І. С. Тургенєва). У його відносинах з Анею – дізнатися просвітницький ригоризм Жадова, “виховує” Поліньку, і Ме-лузово, “поліпшує” Гину. “Вічний студент”, “облізлий пан”, П. Т. висвітлений у п’єсі м’яким ставленням дійових осіб
У його раді Лопахину “не розмахувати руками” є своя історична правота. У думках П. Т. про необхідність “спокутування” минулого – “стражданням, надзвичайним, безперервною працею” чути відгомін закликів Н. Г. Чернишевського “любити майбутнє” і “працювати для нього”. Сам П. Т. готовий “страждати” від бідності, потреби, гонінь. Але душевні страждання, страждання свідомості – йому невідомі. У цьому сенсі він справді “вільна людина”: вільний від минулого, не пов’язаний з вишневим садом особистої, серцевої зв’язком. Йому не доводиться обривати нитки минулого, “різати по живому”. Раневська справедливо вимовляє йому: “Ви сміливо вирішуєте всі важливі питання, але скажіть, голубчику, чи не тому це, що ви молоді, що ви не встигли перестраждати жодного вашого питання?”
Тому й відчуття “перехідного” моменту, визрівання майбутнього в сьогоденні викликає у П. Т. почуття щастя і повноти існування: “Я передчуваю щастя, Аня, я вже бачу його”. У цьому прекраснодушність, інфантилізм П. Т. криється його “ідейна наївність” – така ж невід’ємна частина російського життя, як “епіходовщіна” або одвічна надія на те, що “бог допоможе”, “ще що-небудь трапиться не сьогодні-завтра…”. Перший виконавець ролі П. Т. – В. І. Качалов (1904). Серед інших виконавців – А. Я. Таїров (1907), В. С. Золотухін (1975). Серед зарубіжних виконавців – Ж. Л. Барро (1954).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)