Лопахін – герой комедії А. П. Чехова “Вишневий сад”

На відміну від інших персонажів комедії, чия “перспектива почуттів” іде в минуле (Раневська, Гаєв, Фірс) або в майбутнє (Трофімов, Аня), Л. – весь у “справжньому”, перехідному, нестійкому часу, розімкнутому в обидві сторони ” временнбй ланцюга “( Чехов ). “Хам”, – однозначно атестує його Гаєв.

На думку Трофімова, у Л. “тонка, ніжна душа” і “пальці, як у артиста”. Рацію мають обидва. І в цій правоті обох “психологічний парадокс” образу Л. “Мужик мужиком “- незважаючи на годинник,” білу жилетку “і”

жовті чоботи “, незважаючи на всі його багатство, – Л. працює, як мужик: постає” о п’ятій годині ранку “і працює” з ранку до вечора “. Він знаходиться в постійній ділової гарячці: “треба поспішати”, “пора”, “час не чекає”, “колись розмовляти”. В останній дії, після покупки вишневого саду, його діловий азарт переходить в якусь нервову ділову лихоманку. Він вже не тільки сам поспішає, але і квапить інших: “поспішайте”, “Пора їхати”, “Виходьте, панове…”.

Минуле Л. (“Мій тато був мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив, а тільки бив сп’яну, і всі палицею”)

проросло у сьогодення і озивається в ньому: безглуздими слівцями (“сп’янівши…”, “до свіданція”); недоречними жартами ; “кепським почерком”, через який “від людей соромно”; засипанням над книжкою, в якій “нічого не зрозумів”; рукостисканням з лакеєм і пр. Л. охоче позичає гроші, будучи в цьому сенсі “нетиповим” купцем. Він “просто”, від серця пропонує їх Петі Трофимову в дорогу. Він щиро піклується про Гаєвих, пропонуючи їм “проект” порятунку від розорення: розбити вишневий сад і землю по річці на дачні ділянки і потім здавати їх в оренду під дачі. Але саме в цій точці і зав’язується нерозв’язний драматичний конфлікт: у взаєминах “рятівника” Л. і “спасається” власників маєтку.

Конфлікт не в класовому антагонізмі, не в протистоянні економічних інтересів або вороже налаштованих особистостей. Конфлікт розташовується зовсім в іншій області: в тонкій, майже нерозрізненої сфері “культури почуттів”. У сцені приїзду Раневської Л. бачить її світлу радість при зустрічі з будинком, дитинством, минулим; спостерігає розчуленість Гаєва, хвилювання Фірса. Але він не в силах розділити цю радість, це хвилювання, цю “знобкость” почуттів і настроїв – він не в силах співчувати.

Йому і хотілося б сказати “що-небудь дуже приємне, веселе”, але він охоплений інший радістю і іншим хвилюванням: він знає, як можна врятувати їх від розорення. Він поспішає оприлюднювати свій “проект” і наштовхується на обурене Гаївське “Нісенітниця” і збентежені слова Раневської: “Любий мій, вибачте, ви нічого не розумієте”. Промовляючи слова про необхідність “поубрать” тут, “почистити”, “знести”, “вирубати”, він навіть не розуміє, в якій емоційний шок валить тим самим власників родового маєтку, з яким пов’язана вся їх життя. Ця грань виявляється непереходімой ні для однієї, ні для іншої сторони драматичного конфлікту. Чим активніше домагається Л. согласія на знесення старого будинку і вирубку вишневого саду, тим глибше стає прірва нерозуміння.

З розвитком дії зростає і емоційне напруження цього протистояння, на одному полюсі якого лопахінское “Л або заридав, або закричу, або в непритомність упаду. Не можу! Ви мене замучили! “- А на іншому почуття Раневської:” Якщо це потрібно продавати, то продавайте і мене разом з садом “. Л. не може зрозуміти, що для Раневської просте “так” означає повне самознищення і саморуйнування особистості. Для нього це питання “зовсім порожній”. Убогість емоційного “спектру”, душевний “дальтонізм”, глухота до розрізнення відтінків почуттів роблять для Л. неможливим близький, серцевий контакт з Раневської, яку він “любить, як рідну, більше, ніж рідну”.

У Л. наростає якесь невиразне усвідомлення своєї обділені ™, важке здивування перед життям. Він прагне не дати волі цих думок і “забиває” їх напруженою роботою: “Коли я працюю подовгу, без втоми, тоді думки легше, і здається, ніби мені теж відомо, для чого я існую”. У години безсоння він здатний до масштабних узагальнень: “Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи тут, ми самі мали б по-справжньому бути велетнями”. Але в житті це призводить до “розмахування руками” і відчуженому зауваженням Раневської: “Вам знадобилися велетні…

Вони тільки в казках хороші, атак вони лякають”. У світі дворянській культури груба різкість і визначеність почуттів Л. – недоречні. Байдужий до краси та поезії вишневого саду, Л. має свої поняття про красу: “Я навесні цього року посіяв маку тисячу десятин і тепер заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, що це була за картина! ” З найбільшою відкритістю тужлива внутрішня сила Л. прорвалася в сцені повернення з торгів.

П’яний кураж монологу – з тупотом ніг, з реготом і сльозами – висловив “тонку і ніжну” душу “хама”. Нехай “якось випадково” (К. С. Станіславський), “майже мимоволі”, “несподівано для себе”, але маєток Раневської він все-таки купив. Він робив усе, щоб врятувати господарів вишневого саду, але не мав душевного такту не рубати його на очах у колишніх власників: поспішав очистити від “минулого” майданчик під “майбутнє”. Перший виконавець ролі Л. – Л. М. Леонідов (1904). Серед інших виконавців – Б. Г. Добронравов (1934), В. С. Висоцький (1975).






Аналіз поезії гімн красі.
Лопахін – герой комедії А. П. Чехова “Вишневий сад”