Перше знайомство з Ліною Костенко
Перше знайомство з Ліною Костенко зворушило мене до глибини душі. Як сталося, що така духовно красива людина не прийшла у школу, в душі дітей значно раніше? Яка спорідненість душі і думок з таким вже знайомим словом Лесі Українки! Слово нашої сучасниці одягнене в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, примушує читача задуматися над багатьма проблемами життя, по-філософськи підійти до вирішення їх. Викликає повагу до поетеси те, що вона ніколи не йшла на угодовство з тоталітарним режимом, “не поклала
Л. Костенко поєднала в собі кращі риси митця – суворого ревнителя національних традицій, духовного донора української культури. Вона “не зміняє совість на харчі”, бо “душа її у Бога на плечі”. У поетеси слово – вчинок, а життя – як слово. В одній із збірок “Веди мене шляхетними шляхами” були вміщені “Летючі катрени Ліни Костенко”. Вони привертають до себе увагу розмаїтою тематикою. В них переплелося особисте світовідчуття із загальнонародним, бо, крім
Дозиметром не виміряєш дози
Тотального спустошення душі. Історія лягає під бульдозери, Сучасний світ штампує фетиші.
Вражає в творчості цієї жінки те, що вона, маючи прикмети чоловічого стилю поведінки, враз може бути такою зворушливо ніжною і незбагненною. Образи її творчості такі зримі, що інколи їх хочеться торкнутися рукою, а торкнешся – забринять, і тоді ти вже один на один зі світом.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність. Або ще так, довірливо і водночас впевнено: Мене ізмалку люблять всі дерева, і розуміє бузиновий Пан, чому верба, від крапель кришталева, мені сказала: “здрастуй!” – крізь туман. Чому ліси чекають мене знову, на щит піднявши сонце і зорю. Я їх люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю…
Поетичне слово Ліни Костенко виступає в багатьох іпостасях і поетичне кредо її визначене:
Поезія – це евято, як любов. О, то не є розмова побутова! І то не є дзвінкий асортимент метафор, слів, – на користь чи в догоду. А що, не знаю. Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу. Поезія – це завжди неповторність…
Мудрими людьми мовлено, що нація як така не існує без пасіонаріїв, безкомпромісних поетів величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має такий цвіт. Але як нещадно побивано його, цей цвіт, у всі – хоч як не роззирайся – часи. Кривава лапа монстра тоталітаризму завжди нависала над кращими із кращих. У темній людській пустелі принишкло, здавалося, все живе. Але ми таки чули мужній жіночий голос. І ми дивувалися – невже можна бути людиною! Невже можна бути гідним своєї землі? Невже можна себе поважати? Ліна Костенко – красива, мудра, мужня жінка з вічною таємницею в очах, глибоко сучасна, глибоко українська поетеса потужною хвилею влилася в поезію “шістдесятників”. Ця жінка писала, як думала, – так і жила. Слово – вчинок. Життя – як слово. Принципи справжньої – людської – моралі зливаються із внутрішньою необхідністю душі і стають єдиним цілим.
Ø Як мовчанням душу уярмлю, то який же в біса я поет?!
Вся творчість Ліни Костенко – туга за ідеалом, за ідеалами, сором за поганьблену, розтоптану людину. Епоха несприятлива – ламає іще в колисці геніям хребти. У час, коли суперпатріотичне белькотання проголошувалося за “бельканто” соцреалізму, тільки читаючи душею шанобливо, святочно підклеєні, дбайливо обгорнуті збірки Ліни Костенко, можна було врятувати душу. Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі. Поезія Ліни Костенко, часто дуже сувора й мужня, часто категорична й безкомпромісна, яка не прощає того, що не можна простити чи забути… все ж таки – це жіноча поезія. В одному з віршів жінка в неї – “… смаглява золота віолончель”. Світ жіночої поезії Ліни Костенко дуже різноманітний, тут є і любов, є зачарування й розчарування, і така зрозуміла ностальгічна залюбленість у рідну землю, але насамперед – це світ драм, і ці драми звершуються чи то в людській душі, чи то в історії, чи то в природі:
Життя іде і все без коректур, І час летить, не стишує галопу. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Поетеса ставить гострі проблеми буття: це і роль митця в суспільстві, мистецтво і його значення в житті кожної людини. Вона закликає зберігати духовні цінності, що створені людством.
Вже почалося, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось.. Не забувайте незабутнє, Воно вже інеєм взялось. І не знецінюйте коштовне, Не загубіться у юрбі.
Інтимна лірика Ліни Костенко надзвичайно цікава. Це своєрідні роздуми – монологи і діалоги, враження від баченого і пережитого (“Розкажу тобі думку таємну”, “Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…”, “Я дуже тяжко Вами відболіла”). Цікаві збірки поезій “Неповторність” (1980 р.), “Сад нетанучих скульптур” (1987 р.), “Дума про трьох братів неазовських”, “Скіфська одіссея” – це розлогі, широкі полотна, своєрідна ілюзія втечі в минуле. Але мова йде про пекуче сьогодення. Історична пам’ять, психологізм, багата образність – саме ці риси характеризують поезію Ліни Костенко.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)