Особливості індивідуального стилю Ліни Костенко

Ліна Костенко – феномен української літератури XX століття: поет, самобутній філософ, безстрашний творець, багата духовним світом. В чому ж геніальність цієї людини? Очевидно, в дивовижно яскравому світі художнього слова.
Людмила Тарнашинська писала: “Покликання поета – не тлумачити, не з’ясовувати, а передавати в слові своє відчуття часу, його ритм, а його аромат, так само, як не взаємообумовленність того, що ми звемо минулим, торішнім тай майбутнім”. І дійсно, поезія Ліни Костенко відтворює плинність часу, кожної миті, яку вона благословляє:
Звичайна мить
Звичайна хата з комином
На росах і дощах.
Настояний бузок Оця реальна мить Вже завтра буде спомином, А післязавтра – казкою казок. Основні мотиви її творчості – це історія нашого народу, філософічність буття, тема поет і поезії, тема кохання, тема моралі,
Вражає читача щирість висловленої думки, емоційність слова, за допомогою
яких розкривається людська душа. І саме над нею найчастіше замислюється
письменниця. її хвилює те, що спотворює душу, що знищує життя:
Не так страшна та річка

Лета
Не так цензура та гірка
Як самознищення поета
Врехнею власного рядка.
Вона доводить, що поет повинен служити тільки народу, а не його ворогам.
Деякі слова і паузи додаткові надають категоричності:
Душа у вирій проводжає птиць
Трагічний профіль сходить над снігами
Поет не буде ширмою для вбивць
БулиІ будем ворогами.

Твори з української літератури 12 клас
Внутрішня діалектика Ліни Костенко дає розуміння суперечностей життя.
Вона доводить, що все ужитті видозмінюється, все в русі:
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде. Але не бійся, прикрого рядка Прозрінь не бійся, бо вони, як ліки Не бійся правди, хоч яка гірка Не бійся смутків, хоч вони як ріки. Поетеса сприймає життя “крізь призму культури”. її поезія багатобарвна і мінлива, вражаюча, сповнена ліризму, несе смислове навантаження.

Дивує те, що Ліна Костенко часто зовсім не ставить розділових знаків, дотримуючись своєї специфічної форми, використовує свою улюблену інтонацію – іронію:
Іронія – це блискавка ума, котра Світить все глибини смислу, її поезія – це неповторність художнього дива в українській літературі.

Образ знедоленої України в творчості Л. Костенко і В. Стуса

Про моє покоління говорять одним словом – “загублене”. Чому? Чому така доля наша? З чим це пов’язано? Хто винен у цьому?
Безліч питань, а яка відповідь на них? Яке тлумачення буде істинним? Важ
ко про це сказати. Чи тому, що досвіду життєвого замало, чи тому, що час занад
то суперечливий…
Проте вірною, думаю, буде така теза: ми не маємо сьогодні тих ідеалів, на яких виховувалися наші батьки, діди, прадіди, а звідси – і всі проблеми. У нас поки що не сформоване цілісне ставлення до різних форм суспільно-політичного існування нашої держави, яка розвивається в умовах незалежності, народовладдя.

Хто допоможе нам осмислити і ввібрати в свої душі і серця суспільні орієнтири? Думаю, що література як один з основних предметів державного компоненту.
Література має великий потенціал емоційного впливу на формування наших характерів. І, як мені здається, особливої уваги заслуговує доробок поетів-шес-тидесятників, зокрема Ліни Костенко і Василя Стуса.
Пригадую роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”. Що схвилювало мене в цьому історичному творі?

Перш за все жорстокість, нелюдське ставлення поляків до українців. Маруся Чурай разом з матір’ю стає свідком страшного злочину: поляки вбивають Гордія Чурая. Смерть батька Марусі викликає в моїй душі найрізноманітніші думки і викликає біль і страждання за долю Вітчизни.
Письменниця досить майстерно змальовує психологічний стан дружини Гордія (“і крик замерз у неї на вустах”) проводить паралель між стратою Гордія і вбивством біблійного пророка Іоана Хрестителя.
Ці рядки з роману викликають у моїй душі почуття ненависті до тих, хто поневолив рідну землю. Горе Марусі Чурай сприймаю як горе всього українського народу, який, проте, не раз виступав проти польських загарбників, хоч майже всі виступи зазнавали поразки. Та хвиля визвольної війни наростала дедалі більше і закінчилась перемогою під проводом Богдана Хмельницького.
Життя України в другій половині XVІІ століття було глибоко вивчене й іншим поетом-шестидесятником Василем Стусом, “якому сховатись од долі не судилось”, проте мотив любові до рідного краю, безталанної долі українського народу пронизує його творчість.

Стус ще не вивчений, його творча манера, стиль не зовсім нам зрозумілі, проте він полонить нас своєю безприкладною стійкістю, своєю беззавітною вірою в нові часи. Його життя, як і життя П. А. Грабовського, який “на муки пішов за народ”, можна назвати подвигом.
У вірші “За літописом Самовидця” поет зображує побоїще, яке нагадує картину страти у романі Ліни Костейко. Стискається серце, коли читаєш про руйнування України, про полони, про вбивства і думаєш, що в тій братовбивчій війні гинули не тільки українці, але і держава.
А як актуально звучить сьогодні вірш “Сто років, як сконала Січ”. Він присвячений подіям другої половини XVІІІ – першої половини XІX століття. Поетове серце (і наше теж) обливається кров’ю: знищується українська культура, українська інтелігенція. Задушена Запорізька Січ, закрита Києво-Могилянсь-ка академія, ліквідована автономія України. Самодержавна Росія поставила перед собою мету – знищити маленьку частину великої російської імперії, проте “раби зростають до синів своєї України-матері”, На першому плані у вірші – постать Великого Кобзаря, який возвеличив “отих малих рабів німих і на сторожі коло їх поставив слово”.

Вірш звучить мажорно. Стус висловлює впевненість в тому, що Україна обов’язково здобуде свободу.

Твори Л. Костенко і В. Стуса стануть потужним носієм духовної сили нашого народу впродовж віків, їх емоційний заряд передається нам, сучасному поколінню, і сприяє вихованню любові до рідного народу, шанобливого ставлення до України, її героїчного минулого.
Дай Бог, щоб ніколи не стали реалією на нашій незалежній землі слова Великого Тараса:
Доборолась, Україна До самого краю: Гірше лиха свої діти її розпинають.
Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Л. Костенко
Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого немає.
Я. Костенко

Почати свій твір я хочу словами Володимира Базилевського: “Талант – не щось одномірне, цілий комплекс чинників, що й творять гармонію. Але з-поміж усіх особливостей є визначальна риса, за якою вгадується той чи інший майстер. У Ліни Костенко – це концентрація мислі…”

Так, Ліна Костенко – справжній майстер художнього світу. Вона філософськи осмислює зміст життєвих проблем, розкриває найсуттєвіші почуття людини, її неповторність і складність, суперечливість і красу. В її ліриці звучать і мотиви Великої Вітчизняної війни, і роздуми про важливість творчої праці, бажання залишити по собі добру пам’ять, любити людей і природу, берегти їх.

Вірші поетеси наповнені філософською наснагою роздумів про роль мистецтва, відповідальністю митця перед часом, своєю совістю. Костенко засуджує нещирість, пристосуванство і, безумовно, возвеличує народ, Вітчизну, кохання.
Тематичний обрій поетеси досить широкий. Самобутність її в тому, що вона художньо осмислює загальнолюдські цінності. І перша з них – роль і місце митця в житті. Епіграфом до цієї теми можна взяти рядки з вірша “Страшні слова, коли вони мовчать”: Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.
Цю ж проблему Костенко порушує в своєму історичному романі “Маруся Чурай”. Головна героїня (талановита українська дівчина) виступає виразником свого часу, співцем героїчної доби:

Ця дівчина не просто так, Маруся, Це голос наш. Це – пісня. Це – душа. Вірші з книги “Неповторність” співзвучні з поезією Івана Драча на цю ж тему. У Драча – “Він сам в собі. Він сам в своєму стилі”, у Ліни – “Шукайте цензора в собі”. Поет, на думку письменниці,- людина вільна, ні від кого не залежна. Вона пише тільки про те, що її хвилює, а не на замовлення. Як тільки митець стає на шлях конформізму, продається власті імущим, то він вже не митець: Я трохи звір, я не люблю неволі, Я вирвуся, хоч лапу відгризу… Принциповість Ліни Костенко стала причиною всіх тортур на її шляху, але вона інакше не може:

Поет не може бути власністю, Це так йому вже на роду. Не спокушайте мене гласністю Я вдруге в пастку не піду. Працюю в кратері вулканів, Я завелика для капканів. Художник слова, стверджує поетеса, людина-інтелектуал, людина, яка філософськи може осмислити життя. А коли цього немає, то ти – не поет, а віршомаз. У вірші “Мандрівки серця” вона дає принципову оцінку таким горе-поетам: А скільки в нас поезій випадкових. З нічого й ні для чого виника. Вірші таких поетів – прикрість, бездуховність і, може, навіть аморальність, бо наповнені вони затертими і порожніми словами.

Ліна Костенко любить свій народ, на долю якого випало так багато випробувань. Та в біді своїй, стверджує поетеса, ми винні самі:
…страждаю, мучусь, гину, а живу. Тут щось від Івана Франка, який теж не завжди розумів байдужки і лінивий український народ.






Аналіз вірша довкола жовтий вечір.
Особливості індивідуального стилю Ліни Костенко