Осмислення історичної долі українського народу в період голодомору 1932-1933 рр
Більшу частину свідомого життя В. Барка прожив в Америці, але кожною часточкою своєї душі належав Україні. За неї від уболіває, для неї пише. Письменник мріє про вільну та суверенну державу, в якій би утвердилася справжня демократія, де кожна окрема людина була б найвищою цінністю.
Знаючи, що в Україні не могли не тільки писати, а й навіть згадувати про деякі трагічні сторінки історії свого народу, В. Барка пише роман «Жовтий князь». Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі українського народу. Жодна уява не здатна відтворити
Після революції та громадянської війни, яка забрала сотні тисяч робітників та селян України і стільки ж інтелігенції, військових, представників національної буржуазії розметала по світах, відкрився простір для авантюрних соціальних експериментів, що ввійшли в історію ХХ століття як «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація куркульства як
Знесилена братовбивчою війною, залякана ідеологічними звинуваченнями у контрреволюційності, буржуазному націоналізмі, саботажі, організації терористичних актів, Україна нічого не могла протиставити навальній диктатурі центру в застосуванні найсуворіших методів у «боротьбі за хліб». Обережні, несміливі сигнали-натяки українського партійного і радянського керівництва в особі В. Чубаря, М. Скрипника, Г. Петровського, О. Шліхтера про розростання голоду внаслідок непомірних планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна і його прибічників.
Окрім здобуття матеріальних ресурсів тоталітарний режим мав на меті ліквідацію українського селянства, щоб сама по собі зникла й «українська проблема». Це яскраво, в художній формі, відтворено в романі «Жовтий князь».
На село кинули армію «тисячників», для яких селяни-трудівники – «борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партробітників – спосіб «просунутися» через низову мережу. Тут вони «прибирають німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «Постанова є – і виконай!» Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, …до ніг. Поклоняться надодачу».
І що ж із цим зерном далі? Його зсипали на зернопункти, все докупи, часто навіть під відкритим небом. Воно проростало, цвіло, пропадало, а голодних людей, які намагалися взяти хоч жменьку для дітей, стріляли. Отже, мета була ясна – просто винищити народ, зламати його мовчазний опір: «Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обікрадені і загнані в осоружну гуртівню, де стали – як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою».
Письменник правдиво показує, що й серед партійців були чесні люди, які, хоч і не могли протестувати відкрито, висловлювали свою незгоду ціною власного життя. Згадаймо самогубство секретаря райкому, який, одержавши вказівку про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, написав у передсмертній записці: «Ця директива – смертний присуд для трудового селянства, я не можу…»
Творилося повне беззаконня в ім’я якогось міфічного «щастя трудящих і їхнього світлого майбутнього». Кожного селянина могли у місті вхопити й убити в яру без суду та слідства. Голодуючих не пускали до Росії за продовольством, встановивши кордон, хоч його до цього не було. А якщо комусь і вдавалося щось виміняти, то дуже часто воно відбиралося міліцією. І селянинові з сім’єю залишалася лише голодна мученицька смерть. Вражає нелюдська жорстокість «здобичників». Вони дивуються, чому дядьки не хочуть мовчки відходити в землю, чому вони ще живі й чіпляються за життя, намагаються вберегти свій рід.
У крамницях людей просто обкрадали, продаючи за високими комерційними цінами гнилий, непридатний до споживання товар. На селян, які працювали не в колгоспі, накладали подвійні та потрійні податки, штрафи за найменший непослух.
Із голоду люди доходили до відчаю, до божевілля, їли все, що тільки можна було жувати; доходило навіть до канібалізму.
Такою була жорстока реальність. Але, незважаючи на це, герої роману «Жовтий князь», прості селяни, яких автор із пошаною називає на ім’я та по батькові, намагаються залишатися людьми за будь-яких обставин. Вони дбають один про одного, намагаються допомогти, діляться навіть останнім шматком їстівного, оберігають душу від гріха та спокуси, над усе ставлять віру, свої духовні святині. І хоч переважна більшість їх гине, залишається світла надія на відродження, втілена в зворушливому образі малого Андрійка Катранника.
Сам В. Барка писав: «Своїми книгами… хочу посприяти, аби ідеї гуманістичного напрямку, образ і дух відкритого, правового суспільства, основи справжнього демократичного урядування, нерушимі закони про людські права, з забезпеченими свободами думки, вислову, творчого пошуку, релігійного переконання… було б затверджене і в Україні».
Я вважаю, що книга «Жовтий князь» – відкриття й одкровення для українського читача, новий крок до розвиненого, цивілізованого суспільства у його свідомості. Адже не можна допустити, щоб повторилося щось подібне.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)