На хресті голодомору (за романом «Жовтий князь»)

У романі «Жовтий князь» Василь Барко відверто і правдиво розповів про голодомор в Україні. Письменник сам був свідком страшної трагедії. У 1932 році йому довелося відвідати брата на Полтавщині. Н

а власні очі він побачив страхіття голодомору. А ще були численні свідчення очевидців, які Василь Барка тримав у пам’яті впродовж 23 років і які мав змогу докладно занотувати, коли потрапив до Німеччини. Письменник збирав також архівні документи, листи. Все це стало документальною основою трагічної історії родини Катранників у романі «Жовтий князь».

Центральний

персонаж, навколо якого будується сюжет, – Мирон Данилович Катранник. Автор не дає нам виразного портрету, виділяє лише окремі деталі: «З вигляду – середовий чоловік… На ньому буденний піджак». Він простий селянин, з діда-прадіда – трудівник. Кремезний, міцної будови тіла. Обробляв землю, годував сім’ю. Спокійний, чесний, совісний. В очах печаль і смуток.

У напівбожевіллі мечуться люди, шукаючи виходу з лабет голоду. Відчайдушно, з останніх сил бореться за виживання своїх рідних і Мирон Данилович. Тяжкі й довгі були пошуки бурячків, картоплі, куска макухи. Цс відвертало голод від сім’ї впродовж

зими. Але весна не принесла порятунку.

Гаснуть останні іскорки надії на виїзд із села. Тяжкі переживання й душевні вболівання тривожать героя, коли він бачить картини страдницьких мук селян біля районної брами «Союзхліб»: «… пріє як попало звалене зерно, а люди Опухлі перед смертю».

Провідна риса Катранника – чесність. Розкривши таємницю захованої чаші, Катранник міг би порятувати себе. Але висока порядність і чесність не дозволили Мирону Даниловичу ступити на шлях зради.

Сюжетна лінія сім’ї Катранників проходить паралельно з розкриттям збірного образу селян Кленоточів. В. Барка описує цих людей, вживаючи епітети й порівняння, які передають їхні страждання: «селяни в Кленоточах мерли, як мухи», «селяни ж, ніби приворожені, худі, як тички, і обшарпані гірш, ніж колись жебраки». Вони були придавлені жорстокою політикою всемогутньої партії. Проблиски їхніх надій були розстріляні біля млина.

Здоровий глузд відмовляється сприйняти зумисне масове винищення людей, тому в романі виникає символ жовтого монстра, за яким – темрява й безодня.

Образ жовтого князя символічний. Це прислужник сталінського режиму, його величності вождя. Це демон зла, який несе руйнацію та спустошення, сіє муку та смерть. Це гено- і етноцид, винищення української нації. У творі Сталін з’являється як привид, саме його вказівками та наказами прикрито сатанинську оргію Отроходіна, Шкірятова, тисячників.

Для Отроходіна, як і Шкірятова, характерна жорстокість. Вони вдаються до варварських форм знищення населення. «Взяти хліб з мертвих» – їхнє гасло. Отроходін радіє, проїжджаючи мертвими вулицями Кленоточів, заглядає в кожну хату, чи звільнився куток від мешканців.

До болю вражають картини смерті, зображені на сторінках роману «Жовтий князь». Тихо, нікого не скривдивши, покидає цей світ бабуся Харигина – ангел-хоронитель сім’ї. Помирають діти: Миколка, ніби догорає воскова свіча, за ним зотліла, ніби від світла цього, Оленка. Біля самого порога рідної хати, принісши для дітей цілу хлібину, помирає від голоду Мирон Данилович. А невдовзі, слідом за батьком, замертво падає біля потяга мати.

Після всіх страждань, трагедій, після знущань, мук, смертей, здається, неможливо знайти сили, щоб залишатися в цьому жорстокому світі. Але треба боротися… Уособлення жаги до життя втілено в образі наймолодшого – Андрійка Катранника. Він покидає руїни рідного села і йде в невідоме майбутнє, яке повинне принести порятунок.

І ця життєстверджувальна нотка в кінці сповненого жахливих подій роману є дуже важливою для читача, бо переконує, що Україна неодмінно відродиться і ніхто й ніколи більше не збиткуватиметься над нею.






Твір-роздум що я ціную в житті найбільше.
На хресті голодомору (за романом «Жовтий князь»)