Олесь Гончар: «За мить щастя», «Залізний острів»
Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашній фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії
«Прапороносці» – і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Для письменників його покоління визначальною, випробувальною в житті й творчості смугою стала Друга світова війна. Пройшовши курс її «окопних університетів», Гончар виніс звідти сумні враження про руйнівні сили життя за допомогою слова став стверджувати протилежне – «сильне, поетичне, непокорене, бунтівливе, незаплямоване,
На рубежі 50-60-х років в авторовому осмисленні війни вирізняється з найбільшою очевидністю мотив утвердження духовної стійкості людини в умовах війни. В романі «Людина й зброя» не випадково центральні постаті – це вчорашні студенти-історики, а одному з них – Богданові Колосовському – доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашистському оточенню, а й тоталітарному режимові, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої миті посягнути й на нього самого.
У романі оголюється ситуація, за якої людський індивід
Тему згубного впливу зброї на людину О. Гончар підносить до вершин трагедійного звучання. Але є певна відмінність і навіть полемічність у трактуванні цієї теми українським письменником і деякими зарубіжними майстрами, котрі так чи інакше зверталися до неї, скажімо, – Е. Хемінгуеєм («Прощавай, зброє»), Е.-М. Ремарком («Час жити і час вмерти»), Г. Беллем («Де ти був, Адаме?»).
Якщо в згаданих майстрів тема покоління, обпаленого чи то Першою, чи Другою світовою війнами, трактується як тема втраченого, загубленого покоління, то провідний акцент О. Гончара – усе-таки на незнищенності людського в людині, що особливо всебічно відтворено вже у романі «Циклон».
Цей роман став своєрідним продовженням «Людини і зброї», образні системи в ньому мають широту асоціацій та глобальний характер – асоціюються тут не окремі деталі життя, а епохальні його пласти (циклон як фашистське нашестя й циклон як стихія природи); той же принцип – в основі розкриття психологічної напруги в душах героїв: Богдан Колосовський і його побратими-оточенці, які були «на самому споді життя», у фашистському концтаборі, сьогодні знімають фільм про той концтабір й своє покоління і водночас ведуть боротьбу з природною стихією. В осмисленні цих випробувань О. Гончар відкриває незнищенне начало в людині.
Не менш цікаво розкривається ця якість і, так би мовити, у «мирній» творчості О. Гончара, де з плином часу прозаїк усе більше заглиблюється у сферу філософських, моральних й естетичних проблем, які хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумів про саму сутність людини, її роль і місце у сучасному світі.
До незвичайно складного способу, як висловився Д. Павличко, «схрещення» найболючіших світових проблем «столиць на дорогах одного українського села» вдається О. Гончар у романі «Тронка». З яким моральним і духовним багажем стоїть людина на порозі третього тисячоліття? Чи не розгубила вона чогось украй важливого на нелегкій дорозі? Яка доля у планети, що починає задихатися від надпромислової потужності та перебуває у постійному страху перед екологічною чи ядерною загрозою? Де вони, ті витоки гармонії, що їх так нервово й так болісно шукає сучасник?
Втішатися слід із того, що назавжди відійшли у минуле літа уповільнених швидкостей, чи доречніше поставити питання так, як це робить головний персонаж Заболотний: швидкості, взяті самі по собі, – чи наближають вони людину до щастя?
Та чи не найповнішою мірою жадоба «оволодіти істиною людського буття і людської історії в усіх її розтинах і вимірах» (П. Загребельний) характеризує роман «Твоя зоря», що його з повним правом можна б назвати твором про шляхи і напрямки сучасної цивілізації.
Власне, зіставляються тут дві цивілізації: нинішня, надіндустріальна і, уповільнена у швидкостях, кінця 20-х – початку 30-х років, причому аніскільки не на користь першої.
Водночас автор цілком свідомий: скільки б не сумувати за минулим, вороття до нього вже не буде. Але… Хоч на хвилину затримайтеся у своєму поспіху, люди початку XXI століття, дух переведіть, озирніться довкола: відкинувши давні цінності, чи замінили ви їх кращими, тривкішими? Чи стали хоч на йоту добрішими та людянішими? – ніби звертається до,нас письменник.
Гострота змісту «Твоєї зорі» – в послідовному наголосі автора на можливих катастрофах у людських душах і потребі у зв’язку з цим шукати нові ідеали у житті. Головний герой «Твоєї зорі» Кирило Заболотний, перебуваючи в якійсь зарубіжній країні з дипломатичною місією, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсаційне живописне полотно, на якому, за повідомленням преси, зображена «слов’янська мадонна»; художній смисл цієї дороги прочитується в романі як шлях до краси, до істини.
Ностальгія цього роману – не просто печаль за минулим, а печаль за природними печатками життя. Не має права, не повинна людина спотворювати власну природу, не може бути їй виправдання за стрімке наростання у світі руйнівних сил.
Поставлені поруч, «Собор» і «Твоя зоря» складають своєрідну дилогію – як ланки єдиного роздуму про призначення людини на землі. Є у романі епізод, в якому підліток Ліда Дударевич вигукує: «Які ви щасливі!.. Скільки хороших людей зустрічалося вам у житті… Ви жили на теплій планеті». «А ти хіба ні? Ти вважаєш, що зараз похолоднішало?» – запитує Заболотний, але дівча змовчало. Не відповів Ліді й Заболотний, однак кількома сторінками пізніше, роздумуючи над долею чи то канадського, чи то американського юнака, він робить висновок: «Нещасні діти всепланетного похолоднення».
Зрештою, узагальнює прозаїк, планета на всіх одна, і кожен, хто живе на ній, несе часточку відповідальності за дорогу в майбутнє. Як каже про цю відповідальність Заболотний, «є вчинки, котрі сьогодні мають сприйматися як колективний гріх людства, тільки так! І кожен із нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти – вартовий планети, відповідаєш на ній за всіх і за все».
Простежуючи, як письменник розробляє у своїй творчості тему збереження й нагромадження у світі енергії гуманності та доброти, необхідно водночас під; креслити: той загальнолюдський відгук, що його здатна викликати Гончарева проза, має своєю першопричиною глибоке національне вкорінення його слова. Усі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у його слові, повсякчас звучить тут симфонія національної історії, гордість за приналежність до свого талановитого й працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв письменника.
Але сам О. Гончар стверджує, що його основне завдання – відкривати в людських душах «джерела світлі і здорові», хіба ж не сам він зізнається, що надає перевагу зображенню людей «зі світлом у душі», хіба не сам означає власний спосіб письма як «поетичний» чи «критичний» реалізм?
О. Гончар є одним з найсвітлоносніших художників сучасної доби, котрий повсякчас нагадує: «Мистецтво та література, покликані стояти на варті духовності людини, берегти й у вік НТР поетичний початок життя, первісний вогонь краси».
(1 votes, average: 5,00 out of 5)