Образ знедоленої України в творчості Л. Костенко і В. Стуса
Про моє покоління говорять одним словом – “загублене”. Чому? Чому така доля наша? З чим це пов’язано? Хто винен у цьому? Безліч питань, а яка відповідь на них? Яке тлумачення буде істинним? Важко про це сказати. Чи тому, що досвіду життєвого замало, чи тому, що час занадто суперечливий… Проте вірною, думаю, буде така теза: ми не маємо сьогодні тих ідеалів, на яких виховувалися наші батьки, діди, прадіди, а звідси – і всі проблеми. У нас поки що не сформоване цілісне ставлення до різних форм суспільно-політичного існування нашої держави,
Література має великий потенціал емоційного впливу на формування наших характерів. І, як мені здається, особливої уваги заслуговує доробок поетів-шестидесятників, зокрема Ліни Костенко і Василя Стуса.
Пригадую роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”. Що схвилювало мене в цьому історичному творі?
Перш за все жорстокість, нелюдське ставлення поляків до українців. Маруся Чурай разом з матір’ю
Письменниця досить майстерно змальовує психологічний стан дружини Гордія (“і крик замерз у неї на вустах”) проводить паралель між стратою Гордія і вбивством біблійного пророка Іоана Хрестителя.
Ці рядки з роману викликають у моїй душі почуття ненависті до тих, хто поневолив рідну землю. Горе Марусі Чурай сприймаю як горе всього українського народу, який, проте, не раз виступав проти польських загарбників, хоч майже всі виступи зазнавали поразки. Та хвиля визвольної війни наростала дедалі більше і закінчилась перемогою під проводом Богдана Хмельницького.
Життя України в другій половині XVІІ століття було глибоко вивчене й іншим поетом-шестидесятником Василем Стусом, “якому сховатись од долі не судилось”, проте мотив любові до рідного краю, безталанної долі українського народу пронизує його творчість.
Стус ще не вивчений, його творча манера, стиль не зовсім нам зрозумілі, проте він полонить нас своєю безприкладною стійкістю, своєю беззавітною вірою в нові часи. Його життя, як і життя П. А. Грабовського, який “на муки пішов за народ”, можна назвати подвигом.
У вірші “За літописом Самовидця” поет зображує побоїще, яке нагадує картину страти у романі Ліни Костенко. Стискається серце, коли читаєш про руйнування України,, про полони, про вбивства і думаєш, що в тій братовбивчій війні гинули не тільки українці, але і держава.
А як актуально звучить сьогодні вірш “Сто років, як сконала Січ”. Він присвячений подіям другої половини XVІІІ – першої половини XІX століття. Поетове серце (і наше теж) обливається кров’ю: знищується українська культура, українська інтелігенція. Задушена Запорізька Січ, закрита Києво-Могилянська академія, ліквідована автономія України. Самодержавна Росія поставила перед собою мету – знищити маленьку частину великої російської імперії, проте “раби зростають до синів своєї України-матері”, На першому плані у вірші – постать Великого Кобзаря, який возвеличив “отих малих рабів німих і на сторожі коло їх поставив слово”.
Вірш звучить мажорно. Стус висловлює впевненість в тому, що Україна обов’язково здобуде свободу.
Твори Л. Костенко і В. Стуса стануть потужним носієм духовної сили нашого народу впродовж віків, їх емоційний заряд передається нам, сучасному поколінню, і сприяє вихованню любові до рідного народу, шанобливого ставлення до України, її героїчного минулого.
Дай Бог, щоб ніколи не стали реалією на нашій незалежній землі слова Великого Тараса:
Доборолась, Україна До самого краю: Гірше лиха свої діти її розпинають.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)