Образ Катерини в п’єсі А. Н. Островського “Гроза”
У п’єсі “Гроза” Островський створює зовсім новий для його творчості жіночий тип, простій, глибокий характер. Це вже не “бідна наречена”, не байдуже-добра, лагідна панянка, не “аморальність по дурості”. Катерина відрізняється від раніше створених героїнь Островського гармонійністю своєї особистості, силою духу, своїм світовідчуванням. Це натура світла, поетична, піднесена, мрійлива, із сильно розвиненою уявою. Згадаємо, як вона розповідає Варварі про своє життя вдевичестве.
Відвідування церкви, заняття вишиванням, молитви,
Релігія тісно сплітається в душі її зі слов’янськими язичеськими віруваннями, з фольклорними поняттями3. Так, Катерина тужить
Коли стоїш на Горе, так тебе й тягне летіти. От так би розбіглася, підняла руки й полетіла. Спробувати нешто тепер?” – говорить вона Варварі У рідному домі Катерина жила точно “пташка на волі”. Сниться їй те, як вона літає.
В іншому місці п’єси вона мріє стати метеликом. Тема птахів уводить в оповідання мотив неволі, клітки. Тут ми можемо згадати про символічний обряд слов’ян випускати птахів на волю із кліток. Обряд цей проводився на самому початку весни й символізував “звільнення стихійних геніїв і душ із тої неволі, у який вони нудилися, укладені злими демонами зими”. В основі цього обряду – віра слов’ян у здатність перевтілення людської душі Але тема птахів задає тут і мотив смерті.
Так, у багатьох культурах чумацький шлях називається “пташиною дорогою”, тому що “душі, що підносяться по цій дорозі на небо, представлялися легкокрилими птахами”. Таким чином, уже на початку п’єси присутні мотиви, що служать знаками трагічної долі героїні. Проаналізуємо характер Катерини. Це натура сильна, що володіє почуттям власного достоїнства.
Їй нестерпно в будинку Кабанихи, де “всі начебто з-під неволі”, нестерпні нескінченні докори свекрухи, дурість і слабохарактерність чоловіка. У будинку Марфи Ігнатіївни все побудовано на неправді, обмані, покірності Прикриваючись релігійними заповідями, вона вимагає повного підпорядкування від своїх домашніх, дотримання ними всіх домостроївських норм. Під прийменником моральних проповідей Кабаниха методично й послідовно принижує домочадців. Але якщо діти Марфи Ігнатіївни по-своєму “пристосувалися” до обстановки в будинку, знайшовши вихід у мовчанні й неправді, те не така Катерина.
” Обманювати-Те я не вмію; сховати-те нічого не можу”, – говорить вона Варварі. Не хоче Катерина терпіти й необгрунтовані образи свекрухи. ” Наклеп-Те терпіти кому ж приємно! ” – говорить вона Марфі Ігнатіївні Коли Тихін їде, Кабаниха зауважує, що “гарна дружина, провівши чоловіка-те, години півтора виє”. На що Катерина відповідає: “Ні до чого!
Та й не вмію. Що народ-те смішити”. Можливо, що постійні нападки Кабановой на невістку зв’язані ще й з тим, що підсвідомо вона почуває вкатерине значний, сильний характер, здатний протистояти свекрусі.
І в цьому Марфа Ігнатіївна не помиляється: Катерина буде терпіти лише до певного моменту “ех, Варячи, не знаєш ти мого характеру! Звичайно, не дай боже цьому трапитися! А коли вуж дуже мені опостилет, так не удержать мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинуся. Не хочу тут жити, так не стану, хоч ти ріж!
” – зізнається вона Варварі. Варварі ж вона розповідає про характерну подію зі свого дитинства: “… Така вуж я зародилася гаряча! Я ще років шести була, не більше, так що зробила! Скривдили мене чимсь будинку, а було надвечір, вуж темно; я вибігла на Волгу, села в човен і отпихнула її від берега.
На інший ранок уже знайшли верст за десять!” У цьому оповіданні вгадуються мотиви слов’янської язичеської культури Як зауважує Ю. В. Лебедєв, “цей учинок Катерини погодиться з народною мрією про правду-істину. У народних казках дівчинка звертається до річки із проханням урятувати її, і річка вкриває дівчинку у своїх берегах”. У композиційному плані оповідання Катерини випереджає фінал п’єси Волга для героїні – символ волі, простору, вільного вибору. Туга за волею зливається в душі Катерини зі спрагою теперішньої любові.
Спочатку вона намагається зберегти вірність чоловікові, але в серце її немає любові, да Тихін і не розуміє неї, не почуває стану дружини. Поважати чоловіка вона теж не може: Тихін слабовільний, не дуже розумний, духовні запити його обмежуються випивкою так бажанням “погуляти” на волі. Любов же Катерини – почуття виборче Вона любить Бориса Григоровича, племінника Дикого. Цей парубок здається їй добрим, інтелігентним і вихованим, він так не схожий на навколишнім. Образ його, імовірно, асоціюється в душі героїні з інший, “некалиновской” життям, з іншими цінностями, до яких вона підсвідомо прагне.
І Катерина таємно зустрічається з ним, поки чоловік її перебуває у від’їзді. А потім вона починає мучитися свідомістю доконаного гріха. Тут в “Грозі” виникає внутрішній конфлікт, що дозволяє критикам говорити про трагедийностипьеси: дії Катерини не тільки представляються їй гріховними з погляду православної релігії, але й розходяться з її власними поданнями про мораль, про добро й зло Трагедійність п’єсі надає й мотив неминучості страждань героїні, що виникає в контексті її характеру й світовідчування. З іншого боку, страждання Катерини представляються читачам незаслуженими: у вчинках своїх вона реалізує всього лише природні потреби людської особистості – бажання любові, поваги, право вибірковості почуттів. Тому героїня Островського викликає в читачах і глядачах почуття жалю.
Збережене тут і поняття “подвійності трагічного вчинку” (жах і задоволення). З одного боку, любов Катерини представляється їй гріхом, чимсь страшним і жахливим, з іншого боку – це для неї можливість відчуття щастя, радості, повноти життя. Мучачись свідомістю власної провини, героїня привселюдно зізнається у вчиненому чоловікові й свекрусі.
Катерина кається у всім на міській площі, під час грози Їй здається, що грім – це кара Божа. Гроза в п’єсі – це символ очищення героїні, катарсису, що також є необхідним елементом трагедії. Однак внутрішній конфлікт тут не може розв’язатися визнанням Катерини.
Вона не одержує прощення сім’ї, ка-линовцев, не позбувається від почуття провини Навпроти, презирство й докори навколишніх підтримують у ній це почуття провини – вона знаходить їх справедливими. Однак якби навколишні простили, пошкодували неї – почуття пекучого сорому, що володіє її душею, було б ще сильніше. У цьому й складається нерозв’язність внутрішнього конфлікту Катерини. Будучи не в силах примирити свої вчинки зі своїми почуттями, вона зважується на самогубство, кидається Вволгу. Самогубство, з погляду православної релігії – страшний гріх, але ключові поняття християнства – це любов і всепрощення.
І саме про це думає Катерина перед смертю. “Однаково, що смерть прийде, що сама… ажить не можна! Гріх!
Молитися не будуть? Хто любить, той буде молитися…” Безумовно, у вчинку цьому відбилися й зовнішні обставини – Борис виявився боязкою, пересічною людиною, вона не здатний урятувати Катерину, дати їй бажане щастя, по суті, він не гідний її любові. Образ несхожого на місцевих обивателів Бориса Григоровича у свідомості Катерини – не що інше, як ілюзія.
І Катерина, здається, почуває це під час своєї останньої зустрічі сним. И тим сильніше стає для неї усвідомлення власної неправоти, гіркота й розчарування в самій любові. Саме ці почуття підсилюють трагічне світовідчування героїні.
Безумовно, позначається тут і вразливість, екзальтованість Катерини, і її небажання миритися далі з жорстокістю навколишнього світу, із самодурством свекрухи, і неможливість далі випливати калиновской моралі – жити без любові. “Якщо їй не можна насолоджуватися своїм почуттям, своєю волею цілком законно й свято, при світлі білого дня, перед всім народом, якщо в неї виривають те, що вона знайшла й що їй так дорого, вона нічого тоді не хоче в житті, вона й життя не хоче. П’ятий акт “Грози” становить апофеозу цього характеру, настільки простого, глибокого й так близького до положення й серця кожної чималої людини в нашім суспільстві”, – писав Добролюбов.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)