Образ часу у романі “Тихий Дон”
Дон… Із глибокої стародавності, немов би з вічності, випливає ця велика ріка й витікає у вічність. Издревле племена й народи наводили через Дон переправи, рухаючись зі сходу на захід. Із заходу на схід, не затримуючись або осідаючи тут. Меланхлени, авари, половці, слов’яни… “Испити шеломом Дону” ішла давньоруська дружина на січу з половцями Князь Дмитро за спиною російського війська залишав Дон, щоб нікуди було задкувати й відступати. Через століття вогненним валом котилася по Донщине громадянська війна – страшна сторінка в
У романі “Тихий Дон” письменник розгорнув епічними, насиченими заходами землі, мальовниче полотно з життя донського козацтва. “Тихий Дон”… Це проста назва добутку увібралася в себе значеннєве багатство грандіозного роману-епопеї, стало воістину символом долі лихих донцов. Отрочним, юнацьким серцем пережив будующий народний письменник трагедію, що вибухнула. Він сказав жорстоку правду, ні в чому не погрішивши ні проти свого серця, ні проти свого народу. Сказав у той час,
Але прийде година, і встане на очах усе в того ж куреня похмура людина в замизканій солдатській шинелі, изрубцованний і по-бирючьи сивий, зовсім старий. Усі відняли в нього, усе порушила безжалісна смерть. Людина народжується на біле світло для щастя. Йому потрібно сонце, спокій, природа, сім’я, діти, нормальні умови життя, але всьому цьому протистоять обставини, що не залежать від його волі. На донському березі розташувався хутір Татарський. Але вламується в мирне життя хутора страшна, руйнівна, братовбивча війна. Вона зриває казака-землепашца з рідних місць і веде на бій. Чи може бути щаслива людина в цих обставинах? Навряд чи. У романі письменник говорить уже не про щастя, а про те, як зберегти в собі людини, що теж немаловажно й не всім дано
Не міг відсидітися Григорій Мелехов будинку, тому що з малого років був привчений до сідла й шашки, вигодуваний оповіданнями про бойовий доблестях донцов, за образу вважав відвід від військової служби, тим більше тоді, коли ворог топтав рідну землю. Куди не закидала доля Григорія Мелехова… На його частку випадає багато випробувань. Його доля стала символом трагічних доль російського козацтва. Бився козак за рідну землю, щедро поливав власною й чужою кров’ю полиновий степ. Незважаючи на це, Григорій залишився самим собою до останніх сторінок роману. От він приїхав у хутір Татарський після того, як повстанці з’єдналися з білою армією, увійшов у будинок, перецілував дітей і старих, з радістю слухає дитяче щебетанье, ” голосом, щоздригнувся,” прощається наступного дня сродними.
Стиснулося його серце, від’їхавши далеко й оглянувшись, побачив: у воріт усе ще стояла наталя, а вітер “рвав з її рук чорну жалобну косинку”. Більше він її ніколи не побачить живий. А довідавшись про смерті дружини, “схмелів від страждання”. “З найбільшим зусиллям утримуючи ридання”, увійшов у будинок, привітався з батьком, а зі світлиці він вийшов пристаріл і блідий, беззвучно ворушачи синюватими тремтячими губами, сіл до стола, довго пестив дітей, посадивши до себе на коліна. Він розділив сірий від пилу шматок цукру, “винувато посміхнувся й сказав: “От весь гостинець вам… От який у вас батько…” Важко було слухати Григорієві оповідання матері про те, що перед смертю Наталя простила його, що любила й згадувала про нього до останньої хвилини. Він почував себе винуватим у її смерті. Як бачимо, у його серце залишилася й доброта, і людяність, а почуття провини тепер ще більше збільшило його страждання
Григорій давно зрозумів безглуздість братовбивчої війни, він шукає й не знаходить виходу. Почуває Григорій, що й у червоних, і в білих є своя правда, тому й метається він, намагаючись зрозуміти, на чиїй стороні істина. Він любив життя, мріяв про щастя, але, до сожаленью, щастю людей заважають насамперед війни. По народній правді! , усе повинні бути однаково щасливі, рівні й вільні. Але Шолохов постійно вказує, що всі ці закони порушуються: Листницкий, білі генерали, офіцери нехтують простих козаків; полонених червоноармійців гонт по хуторах, щоб їх забили озлоблені люди. Дар’я розстрілює в упор Котлярова, мстячи за чоловіка, хоча він не вбивав Петра. Митька Шулік убиває матір, брата й сестричку Кошового. Ведмедик спалює будинок Коршунових і не щадить столітнього діда Гришаку.
Багато злості сидить у людині, мир дійсно розірваний непримиренно: “білі” захищають свої інтереси, “червоні” – свої, і примирити їх неможливо. Закрито останню сторінку книги, але важко пережити цей бурхливий і страшний час, про яке так щиро розповів М. А. Шолохов. Верней будь-якого архіву свідчить роман про те, що діялося на Доні в дні громадянської війни. Від суворої правди піти не можна, закривши смутившую тебе сторінку
(1 votes, average: 5,00 out of 5)