О героях творів М. Сервантеса і В. Шекспіра
Історія літератури знає чимало випадків, коли твори письменника були дуже популярні за його життя, але минав час, і їх забували майже назавжди. Є й інші приклади: письменника не визнавали сучасники, а справжню цінність його творів відкривали наступні покоління.
Але в літературі є дуже небагато творів, значення яких неможливо перебільшити, тому що в них створені образи, які хвилюють кожне покоління людей, образи, які надихають на творчі пошуки митців різних часів. Такі образи мають назву “вічних”, бо вони носії рис, що завжди притаманні
У злиднях і самотності доживав свій вік Мігель Сервантес де Сааведра, хоча за життя він був відомий як автор талановитого, яскравого роману “Дон Кіхот”. Ні сам письменник, ні його сучасники не знали, що мине кілька століть, а його герої не тільки не будуть забуті, але стануть “най-популярнішими іспанцями”, і співвітчизники поставлять їм пам’ятник. Що вони вийдуть із роману і заживуть своїм самостійним життям у творах прозаїків і драматургів, поетів, художників, композиторів. Сьогодні навіть важко перелічити, скільки творів мистецтва створено під впливом образів Дон Кіхота і Санчо Панси:
Безсмертна книга народилась із задуму написати пародію й висміяти лицарські романи, такі популярні в Європі XVІ століття, коли жив і творив Сервантес. Та задум письменника ширився, і на сторінках книги оживала сучасна йому Іспанія, змінювався й сам герой: із пародійного лицаря він виростає у фігуру смішну і трагічну. Конфлікт роману водночас історично-конкретний (він відбиває сучасну письменнику Іспанію) й універсальний (бо існує в будь-якій країні в усі часи). Суть конфлікту: зіткнення ідеальних норм і уявлень про дійсність із самою дійсністю – не ідеальною, “земною”.
Образ Дон Кіхота став вічним теж завдяки своїй універсальності: завжди і всюди є благородні ідеалісти, захисники добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити дійсність. Виникло навіть поняття “донкіхотство”. Воно поєднує гуманістичне прагнення до ідеалу, ентузіазм, бескорисливість, з одного боку, та наївність, дивацтво, прихильність до мрій та ілюзій – з іншого. Внутрішня шляхетність
Дон Кіхота поєднується з комізмом її зовнішніх проявів (він здатен покохати просту селянську дівчину, але бачить в ній тільки шляхетну Прекрасну даму).
Другий важливий вічний образ роману – дотепний і земний Санчо Панса. Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’язані, вони схожі один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Серван-тес показує своїми героями, що дійсність без ідеалів неможлива, але вони повинні грунтуватися на реальності.
Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра “Гам-лет”. Це глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Але його трагедія полягає в тому, що він не може перейти до рішучих дій і покарати зло. Його нерішучість не є проявом боягузтва, він смілива, відверта людина. Його вагання – наслідок глибоких роздумів про природу зла. Обставини вимагають від нього вбити вбивцю свого батька. Він вагається, бо сприймає цю помсту як прояв зла: вбивство завжди залишиться вбивством, навіть коли вбивають негідника. Образ Гамлета – це образ людини, яка розуміє свою відповідальність у вирішенні конфлікту добра і зла, яка стоїть на стороні добра, але її внутрішні моральні закони не дозволяють перейти до рішучих дій. Невипадково цей образ набув особливого звучання у XX столітті – добі соціальних потрясінь, коли кожна людина вирішувала для себе вічне “гамлетівське питання”.
Можна навести ще кілька прикладів “вічних” образів: Фауст, Мефістофель, Отелло, Ромео і Джульєтта – усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення. І кожен читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.
Епоха Відродження у більшості європейських країн охоплює ХV і ХVІ століття. Це був час, коли народ почав виступати проти феодалів, прагнучи здобути свободу, час зростання великих міст і зародження буржуазії, час пожвавлення торгівлі й далеких мандрівок, що вимагали від людей сміливості та дерзань. Склалися нові погляди на сенс буття: з’явилося переконання, що найбільшу цінність на Землі становить людина. Гуманісти – письменники і художники – вивчали людину і прагнули правдиво її зобразити. Підтвердження своїм ідеям вони знайшли в античному мистецтві, що зображувало сильну і прекрасну людину. Таким чином, гуманісти відродили античні традиції. Звідси й назва епохи – Відродження.
Пам’ятаю, ще до знайомства з “Дон-Кіхотом” М. Сервантеса, до мене випадково потрапила стаття російського художника Сави Бродського, який ілюстрував відомий роман іспанського письменника, “Сторінки іспанського зошита”, а в ній – вірш, зрозуміти смисл якого я змогла тільки після прочитання самого твору Сервантеса:
Мигеля мать щедра была;
С ним вместе двойню родила. Один такой худой, худой, Костлявый, с острой бородой. Открытый взгляд безумных глаз, А на макушке медный таз. Другой родился карапузом, Румяный, толстый, с круглым пузом. Сметлив, хитер, картошкой нос, Курчавой бородой оброс. Один в доспехах и в седле, Другой с котомкой на осле. Один бесстрашно рвется в бой, Дрожит от трусости другой.
Звичайно ж, це – про героїв романа М. Сервантеса: Дон Кіхота і Санчо Пансу. Портрети й риси їх характерів неможливо сплутати ні з якими іншими персонажами. Твір славетного іспанця наповнено духом епохи Відродження: “Друже, Санчо! Нехай буде тобі відомо, що волею неба я народився в нашу жорстоку добу, аби воскресити золоту”,- розкриває головний герой роману слузі смисл своїх вчинків. Під словом “золотий” він має на увазі лицарські, по-справжньому гідні людини часи. Дон Кіхот утілює справедливість, людяність, справжнє лицарство – але живе в епоху, коли всі ці гуманістичні цінності зазнають осміяння. Життя виявляється зовсім не таким, яким воно уявляється Дон Кіхоту, тому-то багато які благородні прагнення героя допомогти страждальцям призводять до прямо протилежних результатів. Але яке ж привабливе це його прагнення до виправлення світу! Дон Кіхот бореться не за власні інтереси – він захоплений ідеєю виправлення понівеченої дійсності. І в цьому служінні Добру він завжди активний, мужній і безкорисливий.
Санчо Панса – так само, як і зовні – цілковита протилежність своєму пану: він реально дивиться на життя, досить меркантильний. Сите, вільготне життя – ось його ідеал (на відміну від “лицаря сумного образу”, який, за словами С. Бродського, “не зміг дихати повітрям ситої нудьги”). Але, читаючи роман, ми бачимо, як Санчо Панса поступово переймається (“З ким поведешся, від того й наберешся?”) прагненнями, ентузіазмом і благородством свого пана. І хоча Санчо темний, забобонний, головне, чим приваблює його постать – це чуйність, людяність, бажання служити добру:
Один витает в облаках, И шар земной в его руках. Другой – тот ходит по земле И мыслит только о себе.
Но им дана одна судьба – Одна мечта, одна борьба. За правду вечные борцы, Бессмертны эти близнецы.
Діяч англійського Відродження, В. Шекспір, теж змальовував людську особистість, що ступає до боротьби з феодальним світом. Його “Ромео і Джульєтта” – найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина із ворогуючих багатих італійських родин Монтеккі й Капулетті покохали одне одного. Їхнє кохання – це не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й, як усяка висока любов,- почуття, що нескінченно збагачує душу.
Гуманісти Відродження стверджували, що реальність – сама людина, а не ії прізвисько чи якийсь штучно наклеєний ярлик (відповідно до походження або місця у суспільстві). Якраз у самій людині – її позитивні якості і вади, усе ж інше, включаючи сімейні перекази і родинні обов’язки,- другорядне. “Що є Монтеккі?” – міркує тринадцятирічна Джульє-тта, яка завдяки своєму почуттю, піднялася до розуміння важливих, неминущих істин.- Хіба так зовуть//Лице і плечі, ноги, грудь і руки?”.
Кохання Ромео і Джульєтти – нестримне, чисте й героїчне – триває лише декілька днів. Влада і сила не на боці закоханих, а на боці старих форм життя, де долю людини обумовлюють не почуття, а гроші, стан, фальшиві поняття про честь родини. Але, незважаючи на те, що герої гинуть, у трагедії торжествують світло і правда, добро і кохання.
У героях творів М. Сервантеса і В. Шекспіра ми вбачаємо риси, притаманні епосі Відродження. Герої діють у повній відповідності до власних уявлень про істину, відповідаючи за кожний свій вчинок, відповідним чином реагуючи на протидію ворожого їм світу.
У боротьбі за утвердження ідеалу життя примушує їх долати безліч перешкод. Це люди діяльні й активні, що мають гуманне мислення, а це вже риси нової, порівняно з попередньою епохою, людини – істинного героя Відродження.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)