Соціально-історичні риси в героях М. В. Гоголя

Твору Гоголя охоплюють період 40-х років XІX століття. Це час розгулу бюрократії й чиновницького апарата в сприятливі для цього умовах російської дійсності. Крім того, цей час нещадної експлуатації народу, пригнобленого й безправного, живучого під гнітом кріпосного права. Гоголь – великий письменник свого часу. Він перший у російській літературі спробував сатирично зобразити чиновників, підлабузників і хитрунів, що пристосувалися добувати гроші за рахунок дурості інших

Гоголь написав багато добутків, у яких тема викриття хабарників,

підлабузників, низькопоклонників стала центральної. Це поема “Мертві душі”, у якій письменник висміяв суспільство поміщиків-кріпосників, урядовців-бюрократів; комедія “Ревізор”, повести “Ніс” і “Шинель”, що показують дурість людей, керуючих державою

Соціально-історичні риси властиві всім героям Гоголя. Існуюча соціальна дійсність наклала глибокий відбиток на характери й погляди людей того часу. Це можна показати на прикладі будь-якого твору Гоголя. Візьмемо, наприклад, “Мертві душі”. У цьому добутку виведена ціла галерея моральних виродків, типажів, що стали загальними іменами. Гоголь послідовно

зображує поміщиків, чиновників і головного героя поеми ділка Чичикова. Зупинимося докладніше на типах поміщиків. Всі вони є визискувачами, що висмоктують кров із кріпаків. Але п’ять портретів, виведених у добутку, все-таки відрізняються друг від друга. Усім їм властиві не тільки соціально^-історичні, але й загальнолюдські риси й пороки. Наприклад, Манилов. Він не просто дурний мрійник, нічого не робить, що не бажає трудитися. Всього його заняття складаються з вибивання попелу із трубок на підвіконня або в необгрунтованих прожектах про міст через ставок, так про купецькі крамниці, у яких буде продаватися всяка їжа для селян. Образ Манилова є знахідкою Гоголя. У російській літературі він знайде продовження у творчості Гончарова. До речі, як образ Манилова, так і образ Обломова став загальним

В іншій главі з’являється “дубинноголовая” Коробочка. Але цей образ не так вуж і однобокий, як прийнято писати про нього в критику. Настасья Петрівна – жінка добра, гостинна (адже Чичиков попадає до неї вночі, збившись із дороги), хлібосольна. Вона не так тупа, як прийнято про неї думати. Вся її “тупість” виникає тому, що вона боїться продешевити, продати “мертві душі” собі в збиток. Вона скоріше морочить Чичикова. Але той факт, що вона практично й не дивується реченню Чичикова, говорить про її безпринципність, а не отупости.

Говорячи про поміщиків, не можна не згадати ще одну рису, породжену ладом,- це спрага накопичення, наживи й глибока рассчетливость у всіх з делах, що. Такий Собакевич. Це людина, безперечно, хитрий і розумний, адже він перший з поміщиків зрозуміла, навіщо Чичиков скуповує мертві душі. Зрозумів і надув, підсунувши в списки померлих селян жіноче ім’я Єлизавета Горобець, що він написав через “ер”. Але спрага накопичення приводить до своєї абсолютної протилежності – до вбогості. Ми це бачимо в Плюшкине, вічному образі Скупого. Плюшкин перетворився у тварина, втратив навіть свою підлогу (Чичиков навіть приймає його за жінку), став “дірою на людстві”.

Бюрократизм і самодержавство сприяють появі в Росії ділків, подібних Чичикову, готових іти до своєї мети по головах інших, більше слабких людей, іти до мети, розштовхуючи інших ліктями. Підтвердженням цьому служить історія життя Чичикова: спочатку він “надув” свого вчителя, потім повитчика, потім свого товариша-митника. Тут Гоголь показує, що пристрасть наживи вбиває в людині все людське, розтліває його, омертвляє його душу

У комедії “Ревізор” перед нами та ж дурість, боягузтво, непорядність героїв. Головний герой Хлестаков – уособлення щиросердечної порожнечі, фанфаронства, дурості. Він схожий на порожню посудину, якому можна наповнити, чим завгодно. Саме тому чиновники повітового міста Н приймають його за поважну особу. Вони хочуть бачити в ньому ревізора, і він поводиться так, як по їхніх поняттях повинен поводитися ревізор-хабарник. В образі Хлестакова Гоголь висміює щиросердечну порожнечу, хвастощі, прагнення видати бажане за дійсне

У творах Гоголя, як ми бачимо, показані не тільки соціально-історичні типи людей, але й загальнолюдські пороки: порожнеча, дурість, жадібність, прагнення до наживи. Герої Гоголя безсмертні, тому що безсмертно людські пороки

“Многоликость” внутрішнього миру Чичикова.

М. В. Гоголь належить до числа найбільших діячів російської класичної літератури. Вершиною творчості письменника є поема “Мертві душі” – один з видатних добутків світової літератури, по визначенню Бєлінського, “утвір, вихоплений зі схованки народного життя”. У поемі знайшли своє вираження всі основні особливості таланта автора. Чичиков – центральний герой поеми, довкола нього відбуваються всі дії, з ним зв’язані всі діючі особи. Сам Гоголь писав: “Тому що що не говори, не прийди в голову Чичикову ця думка (про покупку мертвих душ), не з’явилася б на світло ця поема”.

У своєму добутку письменник типізує образи російських поміщиків, чиновників і селян. Єдина людина явно виділяється із загальної картини російського життя – це головний герой поеми. Розкриваючи його образ, автор оповідає про його походження й формування його характеру. Чичиков – персонаж, історія життя якого дається у всіх деталях. З одинадцятого розділу ми довідаємося, що Павлусь належав до бідної дворянської сім’ї. Батько головного героя залишив йому в спадщину полтину міді так завіт старанно вчитися, догоджати вчителям і начальникам і, саме головне, – берегти й збирати копійку. На відміну від пушкінського Гринева, Чичиков швидко зрозумів, що всі високі поняття тільки заважають досягненню заповітної мети. От чому Павлусь пробиває собі дорогу в житті власними зусиллями, не опираючись ні на чиє заступництво. Благополуччя своє він будує за рахунок інших людей: образа, обман, хабарництво, казнокрадство, махінації на митниці – знаряддя головного героя. Ніякі невдачі не можуть зломити його спрагу наживи. І щораз, роблячи погані вчинки, він легко знаходить собі виправдання

Кожна глава розширює наше подання про можливості Чичикова й приводить до думки про разючу його мінливість: з Маниловим він нудотно-люб’язний, з Коробочкою – дріб’язково-наполегливий і грубий, з Новосибірським – напористий і боязкуватий, із Собакевичем торгується підступно й невідступно, Плюшкина скоряє своїм “великодушністю”. У чому ж секрет? Може бути, головний герой – чудовий актор або далекоглядний психолог? Мабуть, немає. Він обманулся в Ноздреве й не зміг зіграти люб’язну йому роль, розбудив скупу підозрілість Коробочки, спровокував ревнощі губернських дам. Оборотний особлива увага на ті моменти поеми, де Чичикову немає необхідності маскуватися й змінювати себе заради пристосування, де він залишається наодинці із самим собою. При огляді міста N наш герой “відірвав прибиту до стовпа афішу, з тим, що б, пришедши додому, прочитати її гарненько”, а прочитавши, “згорнув охайно й поклав у свій ларчик, куди мав звичай складати все, що попадалося”. Це збирання непотрібних речей, ретельне зберігання мотлоху нагадує звички Плюшкина.

З Маниловим Чичикова зближає невизначеність, через яку всі припущення на його рахунок виявляються однаково можливими. Ноздрев зауважує, що головний герой схожий на Собакевича: “…ніякої прямодушності, ні щирості! Доконаний Собакевич”. А знаменитий ларчик! Усе в ньому розкладено із дріб’язковою педантичністю, точнісінько як у комоді Наталі Петрівни. У характері Чичикова є й манілівська любов до фрази, до “шляхетного” жесту, і дріб’язкова скаредність Коробочки, і самозакоханість Ноздрева, і груба скупість, холодний цинізм Собакевича, і скнарість Плюшкина. Чичикову легко виявитися дзеркалом кожного із цих співрозмовників, тому що в ньому є всі ті якості, які становлять основи їхніх характерів. Чичиков відрізняється від своїх двійників у маєтках, він людина нового часу, ділок і набувач, і має всі необхідні якості: “…і приємність у зворотах і вчинках, і жвавість у ділових іграх”, але він теж “мертва душа”, тому що йому недоступна ” радість, щоблищить,” життя

Наш герой утихомирює свою кров, що “грала сильно”, позбувається від життя людських почуттів майже зовсім. Ідея успіху, заповзятливість, практицизм заслоняють у ньому всі людські спонукання. Правда, Гоголь зауважує, що в Чичикове немає тупого автоматизму Плюшкина: “У ньому не було прихильності властиво до грошей для грошей, їм не володіли скнарість і скнарість. Ні, не вони рухали їм, – йому ввижалося спереду життя у всіх довольствах… Щоб нарешті, потім, згодом, вкусить неодмінно все це, от для чого береглася копійка…”. “Самовідданість”, терпіння й сила характеру головного героя дозволяють йому постійно відроджуватися й проявляти величезну енергію для досягнення поставленої мети.






Листопад у саду.
Соціально-історичні риси в героях М. В. Гоголя