Натхненні пісні Володимира Сосюри
Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) в сім’ї шахтаря. Дитинство майбутній поет провів у с. Третя рота (нині м. Верхнє, що входить до складу Лиси-чанська). Учився в двокласній сільській школі, в ремісничому училищі, потім – в агрономічній школі. Працював з 12 років на шахті, пізніше – на содовому заводі. Громадянська війна суттєво вплинула на долю В. Со-сюри: 1917 р. він почав бійцем Донецької червоної гвардії, у 1918 р. був козаком гетьманських охоронних сотень, у 1919 – гайдамакою 3-го Гайдамацького
В. Сосюра був одним із фундаторів української радянської літератури, написавши разом із М. Хвильовим та М. Йогансеном у листопаді 1921 р. передмову до збірника “Жовтень”, що мала назву “Наш
1936 р. В. Сосюру прийняли до Спілки радянських письменників України, і він отримав можливість видавати свої твори. 1937 р. поет був нагороджений орденом “Знак пошани”. Того ж року він переїхав до Києва. 1940 р. В. Сосюра написав особистого листа Й. Сталіну, і його було відновлено в партії. Під час війни він працював у Москві в українському радіокомітеті та українському партизанському штабі, був кореспондентом фронтової газети. 1944 р. поет повернувся до Києва. 2 липня 1951 р. в московській газеті “Правда” з’явилася стаття “Проти ідеологічних перекручень в літературі”, у якій В. Сосюру було звинувачено в націоналізмі за вірш 1944 р. “Любіть Україну!”. Поета перестали друкувати, він жив під безпосередньою загрозою арешту. Лише смерть Й. Сталіна 1953 р. дозволила митцеві повернутися в літературу. Помер В. Сосюра 8 січня 1965 р. в Києві.
Перші поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р., пізніше він писав поезії українською та російською мовами. 1921 р. вийшла збірка В. Сосюри “Поезії”. Того ж року з’явилася поема “Червона зима”, яка мала певний успіх й одразу ввела В. Сосюру до рангу провідних радянських поетів. У мелодійності вірша В. Сосюри, глибині та щирості сердечного переживання відчуваються впливи імпресіонізму та імажинізму, російської та української романсової традиції (О. Апухтін, І. Сєвєрянін, О. Олесь, Олена Журлива, С. Черкасенко). Стверджуючи через почуття кохання неповторність особистості, В. Сосюра тим самим протиставляв його колективізмові радянської ідеології. Поряд із ліричними творами у цей час були написані й такі “ідеологічно витримані” поеми, як “Відповідь”, “ДПУ” тощо. Психічний розлад поета, розчарування радянською дійсністю яскраво відбилися у збірках “Місто” (1924) та “Серце” (1931), де в поезії “Два Володьки” автор говорить про свою внутрішню боротьбу між комуністичним та національним.
Після прийняття поета до Спілки письменників з’явилися збірки “Нові поезії” (1937), “Осінь” (1938), “Люблю” (1939) та великий роман у віршах “Червоногвардієць” (1940). У період війни В. Сосюра написав перейняті патріотичними мотивами і закликами до боротьби з поневолювачами України збірки “В годину гніву (1942), “Під гул кривавий” (1942) та поему “Мій син” (1942-1944). Після смерті Й. Сталіна 1953 р. вийшли поетичні збірки “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов’їні далі” (1957), “Близька далина” (1960), “Осінні мелодії” (1964) та ін. Закінчив він також розпочату ще в 1926-1929 рр. поему “Мазепа” (1959-1960) і написав поему “Розстріляне безсмертя” (1960), присвячену українським митцям 1920-х рр. Загалом В. Сосюра залишив близько 60 поетичних збірок, десятки поем, а також автобіографічний прозовий твір “Третя рота”. Творчість поета була відзначена Сталінською премією 1948 р. та Державною премією України ім. Т. Шевченка 1963 р.
Популярність серед масового українського читача В. Сосюра здобув переважно своєю талановитою інтимною лірикою. Набагато слабшими були його епічні твори, в яких він намагався поєднати щирість національного почуття та догмати комуністичної ідеології. Так, історичний роман у віршах “Тарас Трясило” (1926), у якому автор намагався дотримуватися соціологічної моделі української історії, швидше нагадує погано зроблену пародію. Таку само соціологічну модель В. Сосюра поклав в основу поеми “Мазепа”, поєднавши її з поширеним в європейській романтичній традиції ХІХ ст. міфом про І. Мазепу як “українського Дон-Жуана” (Бай-рон, В. Гюго, Ю. Словацький та ін.).
Світе ясний, світе мій прекрасний, я б хотів у пісні повсякчасно лиш для тебе жити, не вмирать! В. Сосюра
Натхненні пісні Володимира Сосюри лишилися нам, вони назавжди увійшли до скарбниці культури українського народу і стали свідченням високого таланту поета, його безмежної віри у щастя людей на землі. Сила мелодійного слова Сосюри – у простоті і щирості, духовній наснаженості та художній довершеності. Вірші Сосюри продовжують полонити серця читачів: і юних, і дорослих.
Прийшовши з краю, де “димаріє дальня даль і небо домнами палає”, Сосюра захоплено говорив про свою Вітчизну, про землю, яку “обернемо в Едем”, про Дніпрові співучі хвилі. А надто щиро і задушевно про свої інтимні почуття. “Такий я ніжний, такий тривожний”,- признається поет, а ми вже віримо, то ж хіба скажеш отак без ніжності в душі:
Я би забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос – і коси, Твої очі сумні цілувать… Інтимна лірика Сосюри – це найбільша частина його поетичної спадщини. Хоч, бувало, сам лірик не міг розібратися у цьому. Так, у ранній поемі “Залізниця” він писав:
Сплелися боротьба й кохання,- І кращий хто, не знаю я, Найкращі надії інтимної лірики проспівав Сосюра ще у 20-х роках – у ранній період творчості. Та чимало їх, ніжних, задушевних, знаходимо і в його пізньому доробку.
Поезія “Так ніхто не кохав” написана 1922 року і в збірках стоїть поряд із “Червоною зимою”. То був час, коли нація ще пахла димом повстань, у ній відчувалися відблиски революційних пожеж.
А тут жагуча, мов весняна повінь, розлилася пісня поета. Сосюра сміливо говорить про безмежжя своїх почуттів, говорить із пафосом:
Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для нею зірву Оріон золотий, Я – поет робітничої рані. Поет не соромиться своїх високих почуттів, зірвати для коханої навіть сузір’я цілком по силі його ліричному герою.
Поезія реально розкриває емоційний світ людей. Згадки про зустрічі і розлуки – це хвилюючі сторінки життя кожної людини. Одну з таких сторінок розкриває Сосюра у вірші “Коли потяг удаль загуркоче…”
Тонкий і непомітний перехід від громадянського мотиву до власного, найболючішого, коли поета зрадила дівчина:
Дні пройшли… Одлетіла тривога… Лиш любов, як у серці багнет…, Ти давно вже дружина другого… У ліричній мініатюрі “Білі акації будуть цвісти”, які в інших віршах, поет виявляє глибокі інтимні почуття до своєї подруги. Цвітіння акацій – чарівна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до природи рідного краю.
Ліричний герой вірша захоплюється красою життя. “Істинне тільки те, що прекрасне”,- говорив Олександр Довженко. І Сосюра знаходить те прекрасне всюди: в пейзажах Батьківщини, у співах соловейка, у зустрічах з нареченою:
Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як і завжди, незмінно… В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни… Яке незвичайне порівняння! Та воно притаманне творчості Сосюри. Під впливом відомої однойменної народної пісні написана подія “Васильки”. Це невеличка, в дванадцять рядків мініатюра – роздум про вічну красу життя. Порівнюючи очі коханої з квітками, ліричний герой роздумує: Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем – я і ти. У вірші нема суму, що таке недовговічне людське буття. Автор оптимістично, філософськи дивиться на прийдешнє, коли інший далекий поет, “сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас”. Така діалектика життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)