Мої думки під час читання вірша “Айстри”

Вперше я почула вірш “Айстри” на уроці української літератури. Коли вчителька закінчила його читати, у класі ще кілька хвилин панувала тиша – ми були вражені віршем.

Вірш подібної сили могла створити лише людина, яка жила Україною, вболівала за український народ, але, побачивши, “що вколо – тюрма”, поступово втрачала надії. Олександр Олесь, поет-вигнанець, засмучений долею Вітчизни, написав цей вірш.

Айстри розцвіли серед ночі. Були вони яскравими й пишними, сповненими надій. Незабаром прийде ранок, усміхнеться сонце, і безхмарним буде їхнє майбутнє.

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна…

Та що це? Не вічна весна, а похмура осінь панує над світом. Щоранку айстри прокидались з новими надіями, але все було марно.

А ранок стрівав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем…

Мрії танули. Сподіватись не було на що. Чи варто жити далі?

Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

Айстри загинули, не дочекавшись кращої долі, а над ними зійшло запізніле сонце – символ нового життя.

“Айстри” – прекрасний ліричний вірш, в якому переплелися розквіт надії і її втрата, радість і біль. В алегоричному образі квітів Олесь показав людей, які вірили в перемогу, але зневірились і вирішили, “що жити дарма”.

Трагедія розчарованих айстр справила неабияке враження на мене. Мабуть, не тільки на мене, бо в класі була така тиша, що чулось, як “марили айстри в розкішнім півсні…”






Сопілка переказ 7 клас.
Мої думки під час читання вірша “Айстри”