Мої роздуми над долею дитини сироти після прочитання вірша Т Шевченка “Мені тринадцятий минало”

Коли живеш у сім’ї, коли у тебе є і матуся і тато, коли з першого дня життя тебе огортають щоденно любов і турбота рідних людей, то цей родинний затишок, це щастя стає звичним і навіть непомітним. Але ось я прочитав вірш Т. Г. Шевченка “Мені тринадцятий минало” – і моя душа озвалася таким хвилюванням, таким болем, такими ніжними й вдячними почуттями до рідних, що й не вимовить словами! Яким же різним є поняття щастя, “раю” для мене і для тринадцятирічного героя вірша!
Для його відкритої душі цей “рай” – скрізь! 1 Господнє

небо, і сяюче сонце, і село, і веселе ягня – це те, від чого на серці хлопчика “так любо, любо стало, неначе в Бога”. Ми бачимо, що душа його налаштована на добро, яке відлунює у словах молитви: “Тоді так приязно молилось…” Це – світ душі Тараса-хлопчика, малого сироти.
Та є ще дійсність, у якій

…недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило.
У цьому сирітському світі “село почорніло”, “небо голубеє… помарніло”, “не мої ягнята”, “нема в мене хати”. “Не дав мені Бог нічого!..” – пронизливий, жорстокий висновок-вирок приголомшує мене;
враз хочеться допомогти, захистити хлопчика. Та ось я бачу, як “…дівчина… прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала”. І сирітське серце, радісно стрепенувшись, засяяло разом із сонцем: нехай немає рідних мами й тата, але – “неначе все на світі стало // Моє… лани, гаї, сади!”

Та ця омана недовговічна: кришталевий дитячий “рай” розбивається суворою дійсністю Залишається тільки гірко шкодувати за тим, що “Господь не дав дожить малого віку в тім раю”, змиритися із сирітською долею “юродивого”, що “людей і прокляв!.”






Конфлікт краси і моралі доріан грей.
Мої роздуми над долею дитини сироти після прочитання вірша Т Шевченка “Мені тринадцятий минало”