Моє розуміння «Заповіту» Шевченка

Коли я вперше прочитала «Заповіт», то відчула в душі незвичне хвилювання. Читаю вдруге, втретє… І раптом зрозуміла, що саме збентежило мене і вразило! Я неначе доторкнулася до чогось трепетно-могутнього, що, мабуть, можна назвати величчю душі люблячого сина.

Саме тому, на мою думку, «Заповіт» не викликає суму й скорботи від слів, у яких йдеться про час смерті поета. Звертаючись до співвітчизників, Тарас Григорович думав не про неї, а про долю своєї рідної України.

Для нього важливо, щоб Дніпро поніс «з України у синєє море кров ворожу»;

щоб славою уквітчані українці жили «в сім’ї вольній, новій». Але це не просто гарячі сподівання, і поет не обмежується лише ними. Він пристрасно вказує своїм співвітчизникам шлях до такого оновлення:

Кайдани порвіте

І вражою злою кров ю

Волю окропіте.

Тарас Григорович настільки щедро бажає щасливого життя рідній землі та українцям, що відкрито зізнається: доки воно, це щастя, не настане, «я не знаю Бога». Це і є ті святі почуття й слова справжнього патріота! Головне для нього – це щастя рідної країни, її працелюбного і талановитого народу, а самому ж йому треба небагато:

Не забудьте пом’янути

Незлим

тихим словом.

Шевченківський «Заповіт» лине над Україною, над поколінням волелюбних українців як безсмертний гімн національної свободи, а вдячна пам’ять про Кобзаря сягає через віки і кордони.. І я вірю, що вона буде вічною!






Чи може комп'ютер замінити книгу.
Моє розуміння «Заповіту» Шевченка