Моральний конфлікт у творах Трифонова
Трифонов посилив тривіальний моральний конфлікт ще і конфліктом, в деякому роді ідеологічним. Вадим Бєлов не тільки засуджує свого друга-однокурсника за індивідуалізм, але й пильно викриває свого педагога, фахівця з російської класичної літературі, Професора Козельського за недооцінку значення радянської літератури і применшення її досягнень. Так Трифонов відгукнувся на боротьбу з космополітизмом і підлабузництвом, яка велася в ті роки. Таке підстроювання під чергову політичну кон’юнктуру ставилося в обов’язок автору соцреалістичного
Однак справа навіть не в тому, що цю повість високо оцінили в комітеті з Сталінським премій, її дуже добре прийняли читачі. Сам Трифонов згодом оцінював свою першу повість більш ніж прохолодно. Як я ставлюся зараз до Студентам? Іноді байдуже, іноді – мені робиться ніяково за багато чого. І головне, за те, що це була дивна
Безпосередньо ж після Студентів Трифонов впав в жорстокий творча криза. Протягом п’яти років він практично нічого не опублікував. І ця криза була пов’язана з низкою причин, але перш за все з тим, що сталося в країні – смерть Сталіна, викриття культу особи. Це похитнуло підвалини віри молодого радянського письменника, викликало сумніви в тому, в чому він раніше не сумнівався, ревно віруючи у все, про що говорилося по радіо і писалося в газетах, в усе, що йому розповідали його батьки, його близькі родичі – майже всі вони були активними учасниками революційного руху та діяльними будівельниками радянського суспільства. У 50-ті роки Трифонов дуже важко шукає себе: пише всякого роду нариси, впадає в спортивні теми, захоплено пише статті (професійні і цікаві) про шахи і про футбол.
На рубежі 50-60-х років він створює кілька оповідань, дуже нерівних за художнім рівнем, дуже різних за стилістикою, за манерою викладу, за матеріалом. Тут і розповіді з натуралістичним колоритом, в яких змальовується сучасна буденна реальність (Подорож, Маки, Кепка з великим козирком), тут і розповіді, що тяжіють до філософської притчі (Пісочний годинник), й щось на кшталт монументального оповідання ( Іспанська Одіссея ).
Суперечливість, якась межеумочность художньої позиції Трифонова дуже виразно позначилася в другому великому творі – у романі Втихомирення спраги, над яким письменник працював з 59-го по 62-й рік. Він тоді, намагаючись якось вибитися з творчої кризи, випросив у журналі творче відрядження, щоб набрати матеріал для художнього твору. Це був час, коли знову увійшли в моду поїздки письменників на великі будівництва комунізму. Трифонов відправився на одну з них – у Туркменію, на будівництво Каракумського каналу.
Поступово в повістях Трифонова в міру занурення в глибини душі людини, що проходить випробування побутом, повсякденній мельтешня і перманентними сутичками за місце під сонцем, розширюється зона рефлексії героя. Рефлексія Віктора Дмитрієва в Обмін була ще кілька відсторонена, там була дуже сильна зона свідомості безособового оповідача, який ніби зсередини коментував приховане свідомість героя. Значно безпосередніше рефлексія в повісті Попередні підсумки, де весь оповідний дискурс являє собою внутрішній монолог головного героя. Тут, на відміну від Обміну, процес олукьяніванія героя представлений в самому потоці його свідомості, в процесі внутрішнього говоріння, коли все сміття існування проходить через фіксує слово, де всі упереміж – душевні драми, чепуховие подробиці, сторонні клопоти – у всьому цьому в’язне сама ситуація морального вибору, навіть сам герой не відчуває її драматизму. Не випадково для міських повістей Трифонова характерні якісь змащені, немов би розмиті фінали.
По суті, вже в перших своїх міських повістях Трифонов виробляє особливий тип дискурсу. Він являє собою своєрідний оповідь у вигляді сучасного інтелігентського сленгу – побутового говірки сучасних середньостатистичних інтелігентів, в чомусь обізнаних, в чомусь нахапався, не цураються чуток і пліток, особливо з вищих сфер, до всього відносяться з деяким снобізмом. Трифонов майстерно створює образ інтелігентського сленгу зі специфічними експресивними слівцями (влаштовувати затираючи, расшібаемость в коржик, злошутнічают, неразговор протягом декількох днів), з сардонічним оцінками (белібердяеви, якась петуховіна, дерьмо середньої руки, щось маловисокохудожественное, В особі Смолянова було щось сире, глевкий ), з фразами – скам’янілостями, яким надається значення фірмових знаків персонажа ( Я щось чую про неї вперше, – говорить мати Сергія Троїцького в Іншого життя про Гернике Пікассо). Ці слова і фрази, що стають свого роду паролями (нерідко вони графічно виділяються автором у тексті), в рівній мірі можуть належати і герою (якщо він суб’єкт свідомості), і безособовому оповідач (якщо він суб’єкт мовлення). Власне, в тому-то й полягає одна з структурних функцій організації дискурсу як інтелігентського оповіді, що він стає полем тісного контакту між словом героя (а він у Трифонова завжди з інтелігентського середовища) і словом безособового оповідача, якоїсь чіткої межі між ними немає, вони можуть вільно перетікати один в одного. І це в деякому роді розв’язує руки автору повісті. По-перше, так забезпечуються мотивування авторського всезнання (наближаючи Трифоновських повість до роману), а по-друге, цей дискурс стає формою проникливого психологічного аналізу, створюючи ілюзію потоку свідомості людини.
Так формується особливий стиль Трифоновських повістей. Тут події щільно оточені словом героя, його станом і настроєм, вони нерозривно злиті з його рефлексією. Між об’єктивним значенням явища і його суб’єктивним сприйняттям немає кордону, вона розмита інтонаційним єдністю. Звідси виникає враження імпресіоністичної хиткість Трифоновських дискурсу, але в цій хиткість легко впізнається характер того, кому приписується ця мова. З іншого боку, в цій хиткість дискурсу виражає себе неостаточним, незавершеність людини і його духовного життя, і незамкнутість світу – неможливість цей світ розкласти до кінця, по поличках, неможливість до кінця дочерпать її.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)