Моральна краса духовна велич людини в кіноповісті Олександра Довженка
Лірично, схвильовано, з теплим гумором розповідає письменник про природу й людей, як про єдине ціле. “Жили ми в певній гармонії з природою”, – говорить він. Тут миші підказували Яремі Бобиреві, що навесні буде повінь, погодою “завідувала ворона”, дід найбільше в світі любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, амисливецьбув не здатен підняти руку нату. саму ворону. Зрозуміло, чому всі радощі і прикрощі малого Сашка теж пов’язані з природою.
“І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта й побачити в хаті
Не випадково, що кілька дійових осіб, безпосередньо не пов’язаних із пануючим у селі духом, постають менш, привабливими. Учитель не розуміє малого Сашка, піп, замість того, щоб допомагати людям під час повені, святить паски, поліцай б’є людей тощо.
Але таких персонажів – меншість. Більшість усе ж таки “діти природи”. Це й епізодичні герої, як Ярема, що знається на народних прикметах,
Але в центрі повісті – родина Довженків. Про декого з родичів письменник лише згадує, інших змальовує дуже детально й образно. Взагалі Довженко добре передавав індивідуальність кожної з осіб, Ш° зображувалися.
Наприклад, дід Семен, що “розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, зі старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо”, і був “схожий на Бога”: усе-поряд – внутрішнє, зовнішнє та метафоричне.
А от – бабуся Марусина, що мала “очі такі видющі й гострі, ШС сховатися від неї не могло ніщо в світі”, яка полюбляла прокльони (саме як різновид творчості, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них “не могла прожити й дня”.
Не менш живим постає батько – в убогому одязі та з великим духовним багатством і високою культурою мислення, якого Сашко і поважав і любив, але часом плакати хотів, як бачив того у дранті. “З нього можна було писати лицарів, богів, агіостолів, великих учених чи сіятелів – він годився на все”. І коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад.
Ось серед яких людей
зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником – письменником та кінорежисером.
Добре відчувається у повісті й спадкоємність поколінь, адже “сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє”.
Батько пояснює малому Сашкові “хто ми”, згадуючи козацтво. Дівочі колядки переплітаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками і татарами.
Свої моральні принципи старі передають молодим. Дід Семен говорить Сашкові, що за кожне пошанування старої людини якийсь гріх з душі знімається. Батько і дід беруть хлопця на сінокіс, помалу привчаючи до праці.
“…Ношу дрова до куреня, – згадує Довженко, – розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горілки”.
Символічно звучить розповідь про те, як в одну ніч у Сашка померла прабаба і народилася сестричка”, на зміну старому приходить нове.
Проблему зв’язку поколінь Довженко з притаманним йому гумором розв’язує навіть у розповіді про собак – Пірата старого і Пірата молодого.
Отже, всією своєю повістю, сповненою поетичності, Довженко ніби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим і гордим, як наші предки: як мужні герої, так і прекрасні у своїй працелюбності трударі-хлібороби. Хоч якоїсь “педагогічної” мети письменник свідомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрічається.
Зачаровує, як Десна…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)