Монолог колонізатора за поемою Т. Г. Шевченка “Кавказ”
Улітку 1845 року в поході проти горців Кавказу загинув приятель Шевченка офіцер і художник-аматор Яків де Бальмен. Його пам’яті поет присвятив один з найпопулярніших своїх політичних творів – поему “Кавказ”. Шевченко палко виступив у ній на захист поневолених народів Кавказу, З нищівним сарказмом висміяв претензії царського самодержавства на “цивілізаторську” роль щодо підкорених країв і народів, затаврував православну церкву як ідеологічну служницю царизму в його колонізаторських зазіханнях та загарбницьких війнах. Головна
До нас в науку! ми навчим Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас!
Що ж, пригляньмося, яке то добро у російських можновладців. Багатозначна Фраза “од глибокої тюрми та до високого престола – усі ми в золоті і голі” свідчить, що в Росії два антагоністичних класи: один – у золоті, а другий – голий; один розкошує в палацах, інший конає в тюрмах. Царський престол виткий – бідному не ДОТЯГТИСЯ до нього, а тюрма глибока, тобто для всіх знайдеться місце.
Що ще є в царату? – “Сибір неісходима!” Цей епітет ще глибше підкреслює змкнутість цієї незамкнутої тюрми, а крім неї, ще й звичайних тюрем сила-силенна:
А тюрм! А люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить…
Справді, ніхто й не підрахував би, скільки нещасних конало в тюрмах Російської імперії, скільки борців за волю було закатовано в цих темницях. А люд той, що живе на великих просторах від Молдови до Фінляндії, мовчить, не протестує, бо, мовляв, “благоденствує”, тобто живе щасливо, як твердять словоблуди. Що ще с в царській Росії? Храми, школи, навіть “сам Бог”. Правда, деякі “святі” за життя були злочинцями, але то вже дрібниці. Тільки “темні” горці, які ще святим хрестом не просвященні, ніяк не збагнуть, що можна грабувати, та головне – принес-іи в церкву дари.
У нас навчіться! В нас дери, Дери та дай, І просто в рай, Хоч і рідню всю забери! За гроші все можна.
Які ще заслуги у колонізаторів? “Французів даєм”, тобто переслідується вільний дух французького просвітительства (Вольтера, Дідро). “Продаєм або у карти програєм людей… не негрів… а таких, таки хрещених… но простих. Ми пани”. Тут йдеться про те, що Микола І підписав трактат, в якому осуджувалися іспанці за работоргівлю неграми. Це було зухвалим лицемірством, бо, осуджуючи іспанців, які перепродали кілька тисяч рабів, цар дозволяв торгувати мільйонами кріпаків у себе вдома. Породистого собаку в Росії цінували вище, ніж кріпака. Врешті-решт, був “проданий” і сам Шевченко. Маска гуманності з коронованого ката була зірвана – український поет показав світові його справжнє обличчя. Отже, злидні, безправ’я, насильство, продажність, темнота, переслідування передової думки та рабство – усе це притаманне царській імперії. Облудні ж тирани сміють називати себе справжніми християнами, “котрі малим ситі”, все роблять по закону і показують сліпим “сонце правди”. Яке жахливе лицемірство! Усі
Ці вислови: “милостиві ми”, “благоденствує”, “настоящі християне”, “просвіщевні”, – взяті Шевченком з імперських маніфестів, надають творові виразного сші кастичного забарвлення. Ледь дослухавши таке хизування, поет иибухає гнівом і називає цих хвальків справжніми іменами: “суєслови, лицеміри, Господом прокляті”. І як висновок – вирок від імені народу звучить:
Ви любите на братові Шкуру, а не душу!
Звертаючись до Христа, Шевченко запитує, за кого ж розіп’явся Син Божий Адже самі священики насміялися з Його вчення: проповідуючи “не убий”, вони освячують масове вбивство, благословляють військо на справу закабалення народів. А солдатів змушували проголошувати молитву за царя, щоб Бог дарував перемогу у війні “православному царю-батюшці”. Свою колонізаторську політику ІІІ Кавказі царизм здійснював ціною багатьох тисяч людських жертв, ціною глибо кого народного горя.
Лягло костьми Людей муштрованих чимало, А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить в сльозах удов’їх… І Яків де Бальмен, змальований у поемі як жертва царизму: Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну.
Отже, у поемі “Кавказ” Шевченко таврує засобами сміху брутальну, зухвалу, антинародну політику царського уряду як всередині Росії, так і за її межами у вигляді посягань на чужу територію. В образі колонізатора, який веде монолог з горцем, ми, звичайно, бачимо російського царя Миколу І, який недоречно хвалиться тим, чого порядна людини може тільки соромитися.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)