Про вірш О. Твардовського “Я убитий піді Ржевом”

Тогда считать мы стали раны,

Товарищей считать –

Так писав М. Ю. Лєрмонтов про завершення Бородінського бою. Напевно, так узагалі кінчаються війни.

У Великій Вітчизняній війні, відповідно до статистики, загинуло три чверті ровесників Олександра Трифоновича Твардовського. Поет відчуває провину перед ними, хоча розуміє, що “в том нет его вины”: “И не о том уж речь, что я их мог, но не сумел сберечь, речь не о том, но все же, все же, все же…”

Ця триразова луна відгукнеться в багатьох післявоєнних віршах Твардовського,

але, можливо, найперший в цьому ряду і найщемливіший – “Я убитий піді Ржевом”. У заголовок винесений перший рядок – він як перший пам’ятник.

Назва вже не відпускає тебе, і ти мимоволі вчитуєшся і вслухуєшся в ці страшні слова: не може говорити про себе людина, якої вже немає на цій землі.

Вірш цей – монолог і жагуча сповідь людини, якої вже немає в живих. Вона говорить з нами з небуття, не напередодні загибелі, а вже після неї. І холод пробирає тебе з голови до ніг…

Герой цього вірша загинув у Тверській, тоді ще Калінінській області, під маленьким містом Ржевом, де йшли кровопролитні бої, де на карту була

поставлена доля Батьківщини.

Война гуляет по России,

А мы такие молодые…

Ці слова поета Межирова – і про нашого героя.

З далекої війни він звертається до нас усіх і до кожного особисто з найважливішим повідомленням – про свою смерть. І монолог його – як скупі рядки похоронки, тому у вірші немає ні епітетів, ні метафор, ні уособлень… Вони були б тут недоречні.

Хлопцеві, убитому піді Ржевом, навіть мертвому необхідно знати, “чи наш Ржев нарешті”. Відповідей на свої питання він уже ніколи не почує. Вони – риторичні:

И у мертвых, безгласных,

Есть отрада одна:

Мы за родину пали,

Но она – спасена.

Тепер загиблий солдат говорить уже не тільки від свого імені. Тендітне соло переходить у багатоголосся:

Наши очи померкли.

Пламень сердца погас.

На земле на поверке

Вызывают не нас.

Вони виконали свій обов’язок і залишили нам найщедріший дарунок – життя.

Закінчилася ніби перша частина вірша – власне реквієм. Міняється тема, стає швидшим ритм. Начебто потрібно встигнути сказати ще щось дуже важливе, може, найголовніше:

Нам свои боевые

Не носить ордена.

Вам – все это, живые,

Нам – отрада одна:

Что недаром боролись

Мы за родину-мать.

Пусть не слышен наш голос –

Вы должны его знать.

Це вже не просто монолог і не багатоголосся загиблих, а заклик до діалогу з живими.

Загальна перемога з’єднує живих і полеглих. І ніби врозріз із загальноприйнятим “ми в боргу перед загиблими” звучать, може, найделікатніші рядки:

И никто перед нами

Из живых не в долгу.

Мертві звільняють живих від тягаря пам’яті і відповідальності, від яких порядній людині неможливо звільнитися.

І знову як рефрен звучить “Я убитий піді Ржевом”, і знову міняються місцями особові займенники. Тепер на зміну “ми” приходить “я”. І звучить звертання безіменного солдата Великої Вітчизняної до всіх живих:

Я вам жизнь завещаю –

Что я больше могу?

Як сказано було в книзі про Василя Тьоркіна, “тут ни убавишь, ни прибавишь”.






Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у романі маруся чурай.
Про вірш О. Твардовського “Я убитий піді Ржевом”