Мій народ – його сучасне і минуле
Життя мого народу – це доля моєї країни. Народ і земля, на якій він живе, – це єдиний могутній організм. Він дихає, зітхає, страждає, радіє. І все це в унісон. Варто занедужати одному з них – хвороба зразу ж передається й іншому. І навпаки, щасливий народ – щаслива й земля, на якій він живе.
У далекому 1240 році монголо-татари, скориставшись князівськими усобицями, загарбали наш народ. Вони брали щорічно ясир: дівчатами, жінками й чоловіками, хутром, медом, золотом, сріблом. А земля страждала, бо нікому було зібрати врожай. Важкий, налитий
Пройшов час, і на нашій українській землі залунала польська мова. Страждав народ від потрійного гніту, страждала й країна, оплакуючи свою долю і долю своїх безталанних дітей. І як зрадів старий Дніпро, коли на його островах, за порогами, з’явилися поселення відважних, відчайдушних лицарів-козаків. Це він щоночі співав-ревів їм про гордих предків – Олега, Святослава, Володимира. Це він наповнював їхні груди
Короткою була мить перемоги, воля, як та зірка на небі, загорілася яскраво-яскраво і зникла. І знов настала довга ніч неволі. Стражденна, знесилена земля і не могла народити сильних духом дітей. Як день змінює ніч, так господарі-чужинці змінювали один одного на нашій землі. Поля були засіяні горем і политі сльозами. Сонце не гріло, а пекло. Ліси не шепотіли, а стогнали. І солов’ї, здається, забули, як їхні батьки співали, бо довкола лунала чужа незрозуміла мова.
Та то було не горе, лише лихо. А справжнє горе прийшло з німецькими хрестами. І всі, як один, піднялися з колін, взяли до рук нехитру зброю, а матінка-земля допомагала дітям: то через край наллє дощів на наше бездоріжжя, то морозом тридцятиградусним пригостить ворогів, то розіллє навесні повені. Отак “всім миром, всім народом, всією землею” і знищили загарбників-фашистів.
Потім були важкі роки відбудови. Завзято, відчайдушно, незважаючи на голод і холод, будували нове мирне життя. Горе об’єднало народ, і земля наша раділа з цього. Сади, немов щасливі наречені, вдягають щорічно пишне вбрання до Дня перемоги. Улітку нас радують жовті безмежні поля пшениці, а взимку земля відпочиває і набирається нових сил, надихає свій народ до нових звершень.
24 серпня 1991 року багатовікова мрія українського народу про свободу стала дійсністю. Ми так довго йшли до незалежності, так довго хворіли на рабство та безволля, що, коли в кінці тунелю спалахнуло світло, розгубилися. Зник спільний ворог, зникла і необхідність триматися разом. І трапилося непередбачуване – найбільшим ворогом для нас виявилися ми самі. Наша невпевненість, бездіяльність, бажання уподібнюватися іншим є найбільшою загрозою для незалежності. Єдиний шанс зберегти її – об’єднатися, забути власні амбіції і розбудовувати державу разом.
Один мудрий чоловік сказав: “Народ, який забув власну історію, приречений на її повторення”. Чи готові ми пережити все те, що пережили наші пращури? Я думаю, ні. Отож не забуваймо нашу історію, і нездоланною буде Україна та її народ.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)