Міф і реальність у романі Джона Апдайка “Кентавр”
Роман Д. Апдайка “Кентавр” належить до мистецтва, яке росте із землі, і яке творить міфи.
Як переказати найдорожчий спогад? Як відновити для улюбленої дівчини свій хлоп’ячий світ? Як це зробити, якщо минуле, як і сучасне, невиразне, хитке, обриси їх розпливаються, і ледь вловима грань між тим, що було, і тим, що здається, між порядком і хаосом?
Саме такий світ у романі “Кентавр”. Художник Пітер Колдуелл розмовляє зі своєю коханою, розповідає їй про себе, про дитинство, про свого батька, думає про сучасне, повертається в минуле.
Не
Для чого живе людина? Про це завжди запитували герої Апдайка, про це тужливо запитують представники сім’ї Колдуеллів у трьох поколіннях.
Що ж протистоїть хаосу? Тій чорній прірві, у яку неминуче потрапляє рано чи пізно і у яку тепер щохвилини може бути повалене все людство? Що захищає, що оберігає людину від хаосу, що ж дає силу жити?
Можливо, врятує релігія? Але вона не врятувала і діда-священика, який дуже тужив на смертному одрі. Його сумний досвід закрив шлях до релігії для його сина й онука.
Багато людей захищає від хаосу інша віра – віра в можливість перетворення суспільства. Але в героїв Апдайка, та й у нього самого, її немає.
Від хаосу можуть врятувати і різні види людського відчуття причетності батьківщині, місту, заводу, школі, відчуття нероз’єднаності з іншими людьми. Але герой Апдайка самотній. Не може допомогти йому і любов. Дружина вже погано чує свого чоловіка. Почуття, яке виникло було до Віри Гаммел, ближче до світу фантастичного, ніж до реальності.
Але все-таки світ і людина у романі Апдайка не потопають у хаосі. Опора Джорджа Колдуелла – доброта.
Він – дивна людина, поводиться дивно. Навіть його потворна шапочка, знайдена в ящику для утилю, яка так ненависна сину, – це ж, по суті, блазнівський ковпак, тільки що без бубонців.
За реакцією на світ, за інтонаціями мови герою вже не шістнадцять, а п’ятдесят, і все одно він анітрошки не подорослішав.
Він відчуває свою відповідальність за усіх людей. Доброта Колдуелла, проте, не винагороджується. Герой приречений, тому що він безпомічний, добрий і жалюгідний.
Його доброта не дістається сину в спадщину. Пітер і не прагне наслідувати батька. Він з іншого тіста. Він по-іншому протистоїть хаосу. З дитинства він сприймає світ у зримих обрисах, у фарбах. Стає художником. Запам’ятати на полотнині миті, які зникають, утримати цей свій світ… Адже більше ніхто, жодна, людина на землі так не побачить, не зобразить маленьку ферму біля містечка Олінджер у штаті Пенсільванія. І тоді малюсінький цей світ теж кане в Лету слідом за іншими незліченними світами.
Але письменник Апдайк зовсім не підпорядковується природі. Він її перетворює, він своєю владою творить свій світ.
Міфологія – за всіма знижуваними подробицями про життя богів – усе ж зберігає у романі значення норми, зразка, гармонії.
Прагнення до гармонії, до естетичного порядку в Апдайка глибоко суперечливе: він хоче дати зліпок тієї частини хаосу, у якій і живуть його герої. Тобто неминуче впустити хаос на свої сторінки.
Але водночас і приборкати його, утримати те, що зникає, дивне, вигадливе.
Якщо цілком довіритися письменнику, його реальність і фантазія постають в найбільш стрункому, єдиному у своєму роді сполученні.
Вже в першій главі зрозуміло, як поєднуються різні плани в Апдайка. Вчителя поранено стрілою. Йому болісно, а клас сміється. Сміх огидний, він переходить “у верескливий гавкіт”. У самого вчителя видіння одне страшніше за інше: то йому здається, що він – величезний птах, то, що його мозок – шматок м’яса, яке він рятує від хижих зубів. Він біжить з класу, зачиняючи двері, “під звіриний урочистий рев”.
Настільки ж осуружне повернення до класу. Колдуелл боїться. І недаремно. Тому що в клас прийшов директор школи Зиммерман. Він одночасно і Зевс – громовержець. Стріла Колдуелла – громовідвід.
Клас поводиться підло, підігрує директору, а Колдуелл дозволяє знущатися із себе.
З великими труднощами вчитель змушує себе продовжити урок. Він робить це захоплено, талановито, але його ніхто не слухає. І герою мимоволі здається, що учитель він поганий, і життя прожите марно. Ось та реальність, що підводиться за фантасмагорією думок, відчуттів, вчинків у першій сцені роману.
Поранений Колдуелл біжить із класу, із школи в гараж Гаммела, де йому виймають стрілу.
Навколо ще реалії міста Олінджера – школа, трамвай, склад, ящик з-під кока-коли. .. Але ці реалії уже витискуються міфологічними, Колдуелл уже цокає копитами, при розмові про сучасних дітей він згадує своїх учнів – Ахілла, Геракла, Ясона, гараж схожий на печеру, а коли він іде, услід йому гогочуть циклопи.
Усе це нагадує якийсь хаос. Проте і хаосу, і страху все-таки протистоїть людина. От як скаже про це вчитель, закінчуючи важкий урок: “Хвилину тому, із відточеним кременем, із тліючим трутом, із смакуванням смерті з’явилася нова тварина з трагічною долею, тварина…” – задзвенів дзвоник, по коридорах величезного будинку прокотився гуркіт; нудота захлеснула Колдуелла, але він оволодів собою…
Переходи з одного художнього світу в інший в Апдайка не завжди плавні, часом вони запаморочливі: знижується літак, земля. Тоді збивається настроювання на одну хвилю, і усе мертвішає, оголюється конструкція, за блискучою сценою проглядають пильні задники декорацій. Автор сам це відчуває, адже Пітер недарма говорить: “Останню грань мені не подолати”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)