Міцкевич і Пушкін дві долі, дві біографії
Дві величні постаті, дві долі, дві біографії, такі різні і водночас такі схожі. Спільники і суперники, друзі і вороги, однодумці і антиподи. Палкі прихильники свободи, вони рішуче виступали проти тиранії у будьяких її виявах, обидва симпатизували національновизвольним рухам європейських народів, підтримували цю боротьбу словом і ділом і зрештою… опинились по різні боки барикад. Восени 1826 року Міцкевич познайомився з Пушкіним. Пушкін, який зазвичай був у центрі уваги російських літераторів, у присутності Міцкевича поводився дуже скромно,
Найвідоміший портрет Міцкевича, який має назву “На скелі Аюдагу”, належить польському художнику Валєнті Ваньковічу. Портрет був створений у 1827-28 роках у Петербурзі як ілюстрація до сонета “Аюдаг”, що починається зі слів: “Люблю дивитись я із Аюдагу скелі.” Поет зображений у “байронічній” позі – він спирається на скелю, а його плечі
Образ Міцкевича Пушкін вивів у своєму відомому сонеті, який і присвячений сонетові як специфічній поетичній формі і не в останню чергу є відгуком Пушкіна на цикл “Кримських сонетів” Міцкевича:
Под сенью гор Тавриды отдаленной
Певец Литви в размер его стесненный
Свои мечты мгновенно заключал…
Як стверджують дослідники, образ поета з відомого пушкінського “Пророка” був навіяний йому саме постаттю Міцкевича. Відомі і переклади Пушкіна з Міцкевича. Він переклав дві балади Міцкевича – “Три Будриси” і “Сторожа”, а також початок поеми “Конрад Валленрод”. Пізніше Міцкевич і Пушкін розійдуться в своїх суспільних ідеалах та національних поглядах. В одній зі своїх вершинних поем “Мідний вершник” Пушкін високо оцінить державотворницьку політику Петра І та його історичну роль, тоді як Міцкевич в “Дзядах” дасть йому різко негативну оцінку.
Уривок, доданий Міцкевичем до ІІІ частини “Дзядів”, як гадають дослідники, спочатку був частиною задуму нової поеми (або навіть і циклу поем) про Росію. Поет хотів викрити деспотичну і жорстоку політику російського царизму, змалювати картини страшних сибірських копалень, на яких, заковані у ланцюги, працюють польські і російські в’язні. Але цей задум так і залишився не реалізованим. Міцкевич створив лише невеликий віршовий цикл, який у вигляді епілогу приєднав до дрезденських “Дзядів”. Цикл складається з 6ти тематично об’єднаних віршів: “Шлях до Росії”, “Передмістя столиці”, “Петербург”, “Пам”ятник Петру Великому”, “Огляд війська”, “Олешкевич” і ще одного – автобіографічного вірша, який Міцкевич присвячує своїм російським друзям. Перші шість віршів мають ознаки фабульної зв’язаності: по суті – це картина етапування жандармами польських в’язнів, які дорогою до Сибіру проїжджають через Петербург. За своєю ідейною суттю цикл – гнівний памфлет, спрямований на засудження царської тиранії. її прояви Міцкевич вбачає навіть в особливостях географії країни. Росія уявляється йому безмежною і безлюдною засніженою пустелею, центром якої є Петербург, який поет порівнює з біблійним Вавилоном – містом, що символізує найвищу ступінь моральної розпусти і зіпсованості. І Петербург, і Росія асоціюються для Міцкевича з величезною казармою, на яку цар перетворює всю країну.
У вірші “Пам’ятник Петру Великому” Міцкевич розповідає про свою зустріч з Пушкіним біля підніжжя пам’ятника. Сам пам’ятник Міцкевич сприймає як зловісний символ російського самодержавства. У шостому вірші вустами Олешкевича (це реальна особа – польський художник, який славився у Петербурзі своїми містичними пророцтвами) обіцяє цареві Божу кару у вигляді повені, яка покладе край його злочинній політиці геноциду польського народу. У заключному вірші “Російським друзям” Міцкевич, віддаючи данину пошани російським декабристам (тут згадуються Рилєєв і Бестужев), різко засуджує мало не всіх своїх колишніх російських знайомих (втім, не згадуючи жодного прізвища), звинувачуючи їх у тому, що вони свідомо чи несвідомо підтримують антипольську політику російського царя:
Чи вам я впам’ятку? Я, тількино згадаю,
Як друзі гинули в вигнанні, в кайданах,
Пригадую і вас у цім далекім краї,
Встаєте, як живі, у мене ви в очах.
Де ви? Рилєєв той, що благородну шию
Я побратерському колись йому стискав,
На шибениці він: велів так цар Росії,
До дерева ганьби пророка прив’язав.
Рука Бестужева, поета і жовніра,
Тепер одірвана від шаблі, од пера,
До тачки деспотом рука прикута щира,
І польська з нею вряд і поруч, як сестра.
На інших, може, з вас ще тяжча кара впала.
Хтось, може, звабився принадою чинів,
І плазувать душа перед тираном стала,
І він поклони б’є там, де поріг царів,
Продажним язиком його тріумфи славить
І з муки братньої глузує перед ним,
Моєю кровію свого меча кривавить
І гордий злочином, як подвигом гучним,
Коли здаля до вас, до скутого народу,
На північ прилетять мої пісніжалі
І продзвенять вгорі над вічним краєм льоду,
Хай волю вам звістять, як весну, журавлі.
По голосу мене впізнаєте; закутий,
Тирану лестячи, якуж, я плазував,
Лиш вам одкрив усе, що думать міг і чути,
Мов голуб, простоту для вас незмінно мав.
Тепер над світом став я з келихом трутизни,
Гіркі мої слова, пекучі повсякчас;
Ця гіркість, виссана із крові й сліз вітчизни,
Хай ваші кайдани понищить, а не вас.
А хто в словах моїх образи тінь вбачає,
Той пса нагадує, що так навик носить
Свого нашийника, аж руку ту кусає,
Що від нашийника бажа його звільнить.
Цей різкий виклик Міцкевича мав значний суспільний резонанс. На нього, зокрема, відгукнулися Т. Шевченко і О. Пушкін. Т. Шевченко підтримав Міцкевича і в своїй поемі “Сон” намалював багато в чому схожі, також різко критичні картини ПетербургаВавилона. О. Пушкін, навпаки, у поемі “Мідний вершник” вступив у полеміку з оцінкою Росії Міцкевичем, а у вірші “Він поміж нами жив” вдався і до особистого засудження поета:
Он между нами жил Средь племени ему чужого; злобы В душе своей к нам не питал, и мы Его любили. Мирный, благосклонный, Он посещал беседы наши. С ним Делились мы и чистими мечтами И песнями (он вдохновен был свыше И свисока взирал на жизнь). Нередко Он говорил о временах грядущих, Когда народи, распри позабыв,
В великую семью соединятся.
Ми жадно слушали позта. Он
Ушел на запад – и благословеньем
Его ми проводили. Но теперь
Наш мирный гость нам стал врагом – и ядом
Стихи свои, в угоду черни буйной,
Он напояет. Издали до нас
Доходит голос злобного поэта,
Знакомый голос!.. Боже! Освяти
В нем сердце правдою твоей и миром,
И возврати ему…
І все ж, попри ідейні розходження, загибель Пушкіна надзвичайно вразила і засмутила польського поета. “Куля, яка вразила Пушкіна, – писав Міцкевич, – завдала інтелектуальній Росії жахливого удару”. В своїх лекціях з історії слов’янських літератур, прочитаних в Колеж де Франс, Міцкевич зауважував, що голос Пушкіна “відкрив нову епоху в російський історії”. Стверджують, що Міцкевич навіть збирався викликати на дуель винуватця загибелі російського поета.
Після смерті Пушкіна Міцкевич прожив ще вісімнадцять років. Смерть самого Міцкевича нагадує смерть Байрона, який, як відомо, загинув, включившись у боротьбу грецьких повстанців з турками. Міцкевич помер від холери 1855 року в Константинополі, куди приїхав з метою надати допомогу в організації польських легіонів, що мали взяти участь у Кримській війні з Росією.
Кароліна Собанська пережила обох поетів. Вона прожила довге життя, ще двічі виходила заміж і померла у віці чи то 83, чи 93 років. Багато років по смерті Міцкевича в Парижі її відвідав син поета Владислав, який так відгукнувся про цю жінку: “розмовляючи з нею, відчуваєш, що вона в тебе закохана, саме в тебе і тільки в тебе! І твоє щастя, якщо, вирвавшись зпід її чар, коли охолоне кров, ти зможеш усвідомити, що її справжніх почуттів ти не зможеш збагнути ніколи”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)