Мій Пушкін

26 травня 2003 року Пушкіну виконаєся 204 року, а мені 26 травня – четирнадцать. Для мене це подвійне свято. Ми з Пушкіним народилися в один день у Пушкінських Горах, на святій землі, і з перших днів свого життя я дихав тим же повітрям, що й великий русявоский поета. Мене возили в колясці по тимі ж доріжкам, по яких колись ходив сам Олександр Сергійович. У кожного своя дорога до великого поета.

Моя починається зі святих гір Щоліта я відпочиваю на своїй народине. Михайловское, Петровское, Тригорське… Відвідуючи ці місця, я испитиваю щире щастя

знову й знову доторкнутися до чарівних звуків пушкінської поезії.

“Притулком спокою, праць і вдохновенья” назвав поет Михайловское. Один у глухому селі, Пушкін мав потребу у відданому близькому чолостолітті. І такою людиною для нього стала нянька Орися Родіонівна.

…бували Її прості мовлення й ради И повні любові, докору Втомлене мені серце підбадьорювали Відрадою тихої… Відносини Пушкіна й Орисі Родионовни повні дивної сердечности, це були відносини двох біляких, що люблять один одного людей. З дитинства Пушкін учився в няньки народному мові, вона прилучила його до вустному народній творчості, розбудила

неослабний інтерес до пісень і казок рідного народу.

“Що за принадність ці казки! Кожна є поема!” Всі ми виховані на пушкінаских казках. Це вони будили в наших дитячих душах любов до всьому доброму й безкорисливому.

Неподалік від садиби перебував негустий, прозорий ліс. Гуляючи по ньому, я щиро шукав на “невідомих доріжках сліди небачених звірів”. А коли зупинився в старого в нескільки обхватів дуба, хотілося увидіти “златую ланцюг на дубі тім”, де “удень і вночі кіт учений все ходить по ланцюзі навкруги”. Здавалося, от-от побачу русалку, що десь ховаєся в густих галузях. Ішло час.

Я взрослел. Коли я приїжджав у моє рідне Пушкиногорье, те дізнавався про поета щось нове, із трепетом дивився на “стіл з померкшею лампадою”, де “купа книг, і під вікном ліжко, покрите ковром, і вид у вікно, крізь сутінок місяцівний… ” “Тут, саме тут за цим столом і із цим пером у руці создавалися глави “Євгенія Онєгіна”, стихотворения “Село”, “Зимовий вечер”, – думав я. А в голові вже звучачичи дивні рядки: Бура мглою небо криє, Вихри сніжні крутячи. Те як звір вона зав’є, То заплаче як дитя.

Природа Пушкиногорья не могла не надихати поета на вірші. Він вірив, що красу тутешніх місць оцінять його потомки, і хотів, щоб про нього пам’ятали: …Але нехай мій онук Почує ваш приветний шум…

Пройде він повз вас у мороці ночі И про мене згадає. Щороку в першу неділю червня, у дні Пушкінських читань старої ганнибаловской дорогою, що веде з Пушкінських Гір у Михайловское, по якій часто гуляв поет, я поспішаю на побачення з генієм. Дорога йде повз озеро Маленец, повз колодязь із питною водою, звідки носили її на садибу.

От “пагорб лісистий”, воспетий Олександром Сергійовичем, візвишается на протилежному берегу. Далі йду до “границі володінь дедовских” до місця “трьох сосон”. Старих сосон уже давно немає.

На цьому місці тепер “младая гай розрісся” – потомство плем’я “младого, незнакомого”. Іду, щоб причаститися, щоб очиститися, щоб стати краще, піднесеніше. Не за горами літо, канікули. Я знову поїду в Пушкиногорье, обов’язково побуваю у Святогорском монастирі, на могилі Олександра Сергійовича, покладу квіти, помовчу, а потім увижу свого поета, уже на рік постарівшишего, але вічно сучасного й любимого, і прошепчу: Привітаю тебе, пустельний куточок, Притулок спокою, праць і вдохновенья. А він скаже, звертаючись і до мене: “Здраствуй, плем’я младое, незнакомоє!

” Саме так написано на старинном камені, що лежить у дороги, що веде до будинку великого поета






Твір на тему зміни в житті.
Мій Пушкін