Твір по п’єсі М. Горького “На дні”. П’єса Горького “На дні” була написана у 1902 році для трупи Московського Художнього загальнодоступного театру. Письменник довгий час не міг підібрати точної назви. Спочатку вона називалася “Нічліжка”, потім “Без сонця” і, нарешті, “На дні”. У самій назві вже закладений певний зміст. Люди, які потрапили на дно, вже ніколи не піднімуться до світла, до нового життя. Тема “принижених і ображених” не нова у російській літературі. Згадаємо героїв Достоєвського, яким теж “вже
нікуди більше йти”. Багато подібних рис можна знайти у героїв Достоєвського і Горького: це тій же світ п’яниць, злодіїв, повій і сутенерів. Тільки Горьким він показаний ще більш страшно і реалістично. У п’єсі Горького глядачі вперше побачили світ знедолених. Такої суворої, нещадної правди про життя соціальних низів, про їхню безпросвітну долю світова драматургія ще не знала. Під зводами костилєвської нічліжки виявилися люди з різними характерами, індивідуальними рисами і різним соціальним станом.
Тут і робітник Кліщ, що мріє про чесну працю, і злодій Попіл, що жадає правильного життя, і Актор, весь поглинений
спогадами про свою колишню славу, і Настя, що жагуче рветься до великого кохання. Всі вони гідні кращої долі. Тим трагічніше їх стан. Люди, що живуть у підвалі, схожому на печеру, – трагічні жертви виродливих і жорстоких порядків, при яких людина перестає бути людиною і приречена животіти. Горький не дає докладного викладу біографій героїв п’єси, але і ті деякі риси, які він відтворює, точно розкривають задум автора. Небагатьма словами зображений трагізм життєвої долі Ганни. “Не пам’ятаю, коли я сита була, – говорить вона. – Над кожним шматком хліба тряслася… Все життя своє тремтіла… Мучилася… як би більше іншого не з’їсти… Все життя у дранті ходила… усе моє нещасне життя…”. Робочий Кліщ говорить про безвихідну свою долю: “Роботи немає… сили немає… От – правда! Пристановища, пристановища немає! Вмирати треба… От правда!”. Мешканці “дна” викинуті з життя в силу умов, що панують у суспільстві. Людина надана самій собі. Якщо вона спіткнулася, вибилася з колії, їй загрожує “дно”, неминуча моральна, а нерідко і фізична загибель. Гине Ганна, покінчив із собою Актор, та і інші виснажені, знівечені життям до межі. І навіть тут, у цьому страшному світі знедолених, продовжують діяти вовчі закони “дна”. Викликає відразу фігура власника нічліжки Костилєва, одного з “хазяїв життя”, що готовий навіть зі своїх нещасних і знедолених постояльців вичавити останню копійку. Настільки ж огидна і його аморальна дружина Василіса. Страшна доля мешканців нічліжки стає особливо очевидною, якщо зіставити її з тим, до чого покликана людина. Під темними і похмурими зводами нічліжного будинку, серед жалюгідних і покалічених, нещасних і бездомних бурлак звучать урочистим гімном слова про людину, про її покликання, про її силу і красу:
“Людина – от правда! Усе – у людині, усе для людини! Існує тільки людина, все таке інше – справа її рук і її мозку! Людина! Це чудово! Це звучить гордо!”.
Горді слова про те, якою повинна бути і якою може бути людина, ще різкіше відтіняють ту картину дійсного стану людини, що малює письменник. І цей контраст набуває особливого сенсу. Полум’яний монолог Сатина про людину звучить трохи неприродно в атмосфері непроглядної тьми, особливо після того, як пішов Лука, повісився Актор, посаджений у в’язницю Васько Попіл. Це почував сам письменник і пояснював це тим, що в п’єсі повинен бути резонер (виразник думок автора), але героїв, яких зобразили Горький, важко назвати виразниками ідей взагалі. Тому і вкладає свої думки Горький у вуста Сатину, самого волелюбного і справедливого персонажа.
