Матеріали до вивчення роману У. Еко “Ім’я троянди”
Розміщено від Tvіr в Вторник 25 мая
Ніхто ніколи не казав серйозно, що ігри некорисні. Хай кожний інтерпретує, як хоче. Умберто Еко. “Ім’я троянди”. Відомості про митця. У. Еко, відомий італійський письменник-постмо-дерніст, народився в 1932 році. Автор романів “Ім’я троянди” (1980), “Маятник Фуко” (1988) та “Острів напередодні” (1995). Спочатку У. Еко виявив себе як вчений, потім як талановитий публіцист. Кожного тижня У. Еко публікував в “Еспрессо” статтю, присвячену розробці актуальних проблем сучасності. Згодом почав
Тільки формуючи “нового ідеального читача”, який, розважаючись, вчиться і буде спроможний використати свій досвід. Але сучасний читач згоден розважатися, гратися, а чи допустить він те, щоб його повчали? Тому завдання письменника полягало у тому, аби читач вчився мислити, не відчуваючи тиску авторської позиції. Для У. Еко “книжка – це не засіб привласнити чужий розум, навпаки, книжки
Евристична бесіда за текстом роману
“У. Еко продемонстрував “постмо-дерністську ситуацію” в культурі таким чином; “Постмодерністська позиція нагадує мені становище чоловіка, що закохався в дуже освічену жінку. Він розуміє, що не може сказати їй: “Кохаю тебе безумно”, бо розуміє, що вона розуміє (а вона розуміє, що він розуміє), що подібні фрази прерогатива Ліала. Однак вихід є. Він повинен сказати: за висловом Ліала – кохаю тебе безумно”. При цьому він уникає штучної простоти й прямо показує їй, що не має змоги говорити по-простому, проте він доводить до її свідомості те, що збирався довести, – тобто, що він кохає її, але що їхнє кохання живе в епоху втраченої простоти. Якщо жінка готова грати в ту ж саму гру, вона зрозуміє, що освідчення в коханні залишилося освідченням в коханні. Жодному зі співрозмовників простота не дається, обидва витримують натиск усього – до них – сказаного, від якого вже нікуди не дінешся, обидва свідомо й залюбки вступають у гру іронії. І все ж таки їм вдалося ще раз поговорити про кохання. ” Тут перед нами – спосіб постмодерністського “мовлення” й, водночас, пояснення засад постмодерністського “письма”. Цілком зрозуміло, чому автор переконаний у тому, що його “Історія могла починатися тільки зі знайденого рукопису – що також, зрозуміло, являє собою цитату2. Отже, в основі роману – нотатки отця Адсона з Мелька, перекладені з латини на французьку мову абатом Вале, який не завжди дотримувався оригіналу. Читач, у свою чергу, знайомиться з текстом, інтерпретованим вже італійською мовою. Більше того, в “Нотатках на полях “Іменітроянди” У. Еко звертає увагу, що Адсон пережив події в 18 років, а переповідає їх, коли йому вісімдесят. Крім того, Адсон – це герой, який запам’ятав події, але не зрозумів їх, навіть ставши старим. Ця подвійна гра з читачем дуже важлива. Вона, як за маскою, приховує особистість автора, бо справжнє мистецтво – “є втеча від особистого почуття”. Монастир, куди потрапляє головний герой роману Вільгельм Баскервільський, – цілком самодостатній світ. Монастир – світло, оселя науки, воскресіння древньої мудрості. Автор навіть малює план цього монастиря.
Які важливі доручення повинен був виконати Вільгельм? Вільгельм представляв інтереси імператора в боротьбі проти Папи. Потрібно було підготувати проведення переговорів імперських філософів з Папою. Але у Вільгельма була ще одна мета: під час диспуту висловити думку про те, що клерикальна влада не повинна здійснювати світське правління. Виказуючи “ідеї людського правління”, Вільгельм мріяв, щоб влада була колегіальною. Тоді вірогідність помилок була б зменшена. Але ця місія Вільгельма була б зірвана, якби він не розкрив обставин смерті монахів, бо тоді у представників Папи з’явилася б нагода звинуватити імперських богословів у змові, єресі і зірвати переговори. “Бер-нард Гі знає, що його завдання зірвати цю зустріч”. Таким чином, місії Вільгельма були дуже важливі і від успіху однієї залежав успіх іншої. Але ще в пролозі до роману автор повідомляє, що цілими днями Вільгельм “гортав рукописи у великій залі бібліотеки – можна подумати, тільки для задоволення ( а в цей час всюди помножувалися трупи по-звірячому вбитих монахів)”.
Чим можна пояснити таку байдужість Вільгельма до власного успіху, до успіху справи його життя? Що для Вільгельма було важливіше – знати і зберегти текст книги Аристотеля, чи відповісти на питання: хто вбивця? Вільгельм – це людина, яку можна назвати інтелігентом, виходячи з тих вимог, які поставив перед ним У. Еко. В есе “Осмислюючи війну” письменник стверджує, що “інтелігент не повинен дудіти музику революції. Не через те, що намагається втекти від вибору…, а тому що для дії потрібно усунути напівтони та двозначності…, а інтелігентська функція полягає, навпаки, в тому, щоб витинати двозначності та висвітлювати їх”. Тобто, як інтелігент, Вільгельм не повинен був втручатися в реальну політичну боротьбу, бо це завадило б йому аналізувати ситуацію і бачити недоліки та помилки своїх товаришів. Вільгельм мислив, він бачив світ складним, насиченим різними фарбами. Тому він і відмовився від роботи інквізитора, бо вона вимагала чіткого розмежування та чорно-білого бачення світу. Тому центральним конфліктом роману є інтелектуальний поєдинок між Вільгельмом та Хорхе. Але, щоб він відбувся, Вільгельму потрібно було спочатку виявити свого суперника, того, хто чинив перешкоди в пошуках тексту.
Лариса Масімова вчитель-методист м. Київ
(1 votes, average: 5,00 out of 5)