Аспекти вивчення п’єси Бернарда “Шоу “Пігмаліон”

Довід свідчить, що первинне сприйняття п’єси школярами відбувається досить легко, без ускладнень. Чого не можна сказати про вторинне, поглиблене сприйняття, яке має стати результатом аналізу твору. У цьому випадку дається взнаки нетрадиційнідть, парадоксальність творчої манери Шоу взагалі та п’єси “Пігмаліон” зокрема. Ця п’єса багато в чому вражає незвичністю, спантеличує. Взяти хоча б “відкритий фінал”, який вимагає від глядача своєрідного “домис-лення” драматичної дії – і тому викликає в нього низку запитань замість того, щоб дати на них відповідь. Естетична своєрідність твору помітно ускладнює вивчення п’єси. Тому вважаємо за доцільне висловити декілька міркувань з приводу організації процесу вивчення п’єси учнями. Як зазначалося, звернемо увагу вчителя на деякі її ключові моменти, з’ясування яких сприяло б розумінню учнями позиції автора, концепції твору.

Назва п’єси. Пігмаліон – це добре відомий в світовій культурі герой давньогрецького міфу. В основі цього міфу – розповідь про скульптора. На побутовому рівні вважається, що скульптор Пігмаліон палко закохався у створену ним скульптуру, це почуття вдихнуло в неї життя. Але ж з часом зміст міфу певною мірою втратив своє первісне значення, яке за часів античності було зовсім іншим! Ось як викладає історію Пігмаліона і Галатеї Р. Грейвс: “Пігмаліон,

син Бела, закохався в Афродіту, і оскільки вона з ним ніколи б не розділила ложе, він створив її статую зі слонової кістки, поклав її з собою в ліжко і почав молити богиню, щоб змилувалась над ним. Увійшовши до статуї, Афродіта оживила її на ім’я Галатея, яка і народила йому Пафоса і Метарму. Спадкоємець Пігмаліона Пафос був батьком Кініра, який заснував кіпрське місто Пафос і побудував у ньому знаменитий храм Афродіти”.

Після знайомства з міфом неважко помітити, що міфологічна основа інтерпретована Бернардом Шоу дуже оригінально – навіть для початку XX століття. Якщо в міфові йдеться про кохання людини (хоча й царя, але все ж людини!) до богині, про кохання, яке одвічно може сприйматись як виклик світобудові, що руйнує порядок життя людей, то в п’єсі Шоу ми зустрічаємось із дивакуватим професором і вуличною квіткаркою, вельми не “божественною”. А стосунки цих героїв настільки далекі від ніжних почуттів (у всякому разі, на початку п’єси), що використання в заголовку імені Пігмаліона можна вважати за знущання. Крім того, порівняно з міфологічною історією взаємини сучасних драматургу Пігмаліона й Галатеї (до речі, а “хто є хто” в дуеті Еліза Дулітл – Генрі Хігінс?) такі заплутані й дивовижні, що мимоволі виникає запитання: а чи не був вибір назви для історії, про яку розповідається в п’єсі, ще одним парадоксом “великого парадоксаліста” Бернарда Шоу?

Таке собі хлоп’яче бажання довести шановному полковникові Пікерінгу свою “всемогутність”, цілковите, на межі відвертого нахабства, ігнорування. інтересів “піддослідного матеріалу”, товстошкірість, що межує із бездушністю у ставленні до Елізи в день її тріумфу, своєрідний “інтелектуальний торг”, яким завершується п’єса, – ось стадії ставлення “Пігмаліона” до його “Галатеї”.

Уперте прагнення піднятись угору соціальними сходинками, відчайдушний торг через платню за навчання, перетворення на сумнівний у розумовому плані “шедевр” за наявної бездоганної зовнішності та вимови, кидання черевиками в того, хто витягнув її з багна, втеча з дому Хігінса і гіпотетичне повернення до нього з придбаними рукавичками і краваткою – такий шлях на наших очах долає створена Шоу “Галатея”, здобуваючи тим самим нібито право на щастя…

Уже самі стосунки героїв упродовж усієї п’єси свідчать про те, що її назва свідомо вибиралася автором за принципом “від супротивного”. Цей контраст між буденним сенсом, що вкладений сучасною письменникові свідомістю в античний міф, і реальністю в стосунках між головними героями є одним із джерел утворення нової, “інтелектуальної” драми. Зіткнення не просто почуттів, але почуттів, інтелектуально огранених (адже за переживаннями кожного з головних героїв п’єси стоять певні ідеї), надає драматичному конфліктові “Пігмаліона” особливої гостроти. Водночас – забезпечує йому принципову “відкритість”, зумовлює неможливість його розв’язання, оскільки тоді, коли в плані почуттів конфлікт нібито і вичерпаний, глядачеві “відкривається” його другий, інтелектуальний, план, і навпаки.

Можна зробити висновок, що саме в назві, точніше, утому, яку ній обігрується міф про Пігмаліона і Галатею, Шоу “зашифровує” основні особливості створеної ним “інтелектуальної драми”, вказує на її принципову відмінність від драми традиційної.

Нетрадиційність п’єси проявляється передусім у жанрово-родових особливостях твору. Автор характеризує його як “роман у п’яти діях” або “поему в п’яти діях”. І Шоу створює парадоксальне “поєднання” нібито непоєднуваного! Адже за всіма жанровими канонами роман, звичайно, може бути у п’яти, але ж це мають бути частини? Якщо ж йдеться про “дії”, то це має бути щось із драматичних творів? Отже, автор цілком свідомо створив своєрідний “гібрид” епосу і драми. Твір Шоу призначений для постановки на сцені, але відповідно до родових канонів епосу, в цьому “романі” немає списку дійових осіб (ми знайомимося з ними лише тоді, коли вони з’являються на сцені). Щодо “поеми”, то “ліричне забарвлення” драматичної дії не викликає сумнівів, тому в начебто “інтелектуальній драмі” емоційне підгрунтя є цілком очевидним. Своєрідна “історія кохання” Ромео й Джульєтти початку XX століття – ось що являє собою викладена Бернардом Шоу історія…

Тож перед нами драматичний твір, в якому свідомо порушено традиційні канони драматичного мистецтва. У цьому драматичному творі наявні ремарки, але погляньмо, який вони іноді мають вигляд. На початку ІІ дії ремарка займає усю сторінку! Вона описує не тільки лабораторію професора Хігінса, а і… його душевний стан, спричинений тими чи іншими життєвими подіями, його поведінку… Численні ремарки докладно “роз’яснюють” інтонації, жести, міміку, рухи тіла, що супроводжують репліки героїв. Усе це створює відчуття, що читач насправді читає роман, але ж глядач під час вистави все це бачити – як текст – не може! За таких умов автор “роману в п’яти діях” практично позбавляє режисера можливості щось змінити у запропонованому йому для сценічної інтерпретації творі, настільки ретельно передбачається найменший сценічний рух. Згодом така драматургія буде названа “режисерською”. Відтворення на сцені п’єс такого плану змусить режисерів обирати: або вони сумлінно виконують “авторські вказівки” у формі незліченних ремарок, обмежуючи тим самим коло власних творчих шукань, або ж їм буде потрібно суттєво “відійти” від авторського задуму, створюючи, по суті, власну сценічну версію “роману-поеми”. Кинути виклик драматургові? Хоча, можливо, “великий парадоксаліст” розраховував саме на це?

Отже, під час вивчення твору учитель має обов’язково враховувати те, що текст “Пігмаліона” – своєрідний синтез епічної, ліричної й драматичної основ. Поєднання всіх трьох літературних родів! Це необхідно ще й тому, що в школі, як правило, вивчається саме текст драматичного твору. Взагалі, вивчення вистави за твором у школі є принципово неможливим, оскільки вистава існує лише той час, доки вона триває…. Тому проблеми “образу автора” та “ліричного героя”, які є дуже актуальними під час роботи з епічними творами, у даному разі також вагомі. Особливого значення набуває осмислення школярами авторської оцінки зображуваного, що відбивається в ремарках.

Зіставлення образів – головного героя професора Генрі Хігінса і одного, на наш погляд, з головних героїв – сміттяра Альфреда Дулітла, батька Елізи. Вважаємо, що кожного з героїв можна розглядати як “Пігмаліона” стосовно його ролі в процесі “створення” особистості Елізи Дулітл.


Інтернет мій друг.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Аспекти вивчення п’єси Бернарда “Шоу “Пігмаліон”