Майстерність відтворення настроїв людини через образи природи (за збіркою “Сонячні кларнети”)
Назвавши свою збірку “Сонячні кларнети”, П. Тичина підкреслює мелодійність, музичність своїх віршів, відзначає близькість лірики до музики. У віршах цієї збірки поет відбиває лише переживання і настрої, навіяні природою, коханням, власними роздумами.
У вірші “Розкажи, розкажи мені, поле…” ліричний герой і пейзажний малюнок вірша злилися воєдино в гамі найніжніших мінорних почуттів.
Розкажи, розкажи мені, поле:
Чого рідко ростуть колосочки?
– Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту…
Клапоть виснаженого поля,
У поезії “Коли в твої очі дивлюся…” поета огортають почуття суму й туги з іншої причини: виникає суперечність між ідеалом і реальністю. В очах коханої дівчини ліричний герой хотів би бачити і відчути красу прозорого неба, ціле море чудових, ясних зір, “що десь там горять – усміхаються”. Проте йому тільки здається, що він бачить. До туги й суму приєднується ще й розпач:
Ах, очі,
Чом серце твоє не таке?
Нема радості й щастя в коханні, що навіює спогади про осінню зів’ялу днину. Цю думку поет розкриває кількома образними деталями:
Туман поглядає,
Суха бадилина хитається…
Спить груддя важке.
Похмурі семінарські будні гнітили молодого П. Тичину, тому у своїх віршах він прагнув сонячного весняного життя і кохання, уквітчаного щирою взаємністю, світлою радістю.
Іншим є настрій поета у вірші “Ой не крийся, природо. ..” Почуття смутку й туги поета тут мають епізодичний, тимчасовий характер. Хоч природа і “в тузі за літом”, хоч “сичі розридалися в лузі”, та приємною є осінь, коси якої “вкрила прозолоть”. З ніжністю звертається до природи поет: “Певно, й серце твоє взолотила печаль, що така ти ласкава”.
У народній поезії змалювання пейзажів осені супроводжується, як правило, показом картин прийдешньої весни – з ласкавим вітром, буянням трав, зеленню дерев.
В окремих віршах “Сонячних кларнетів” поет досягнув мовної гармонії у змалюванні героя і природи. Показовим щодо цього є вірш “Гаї шумлять…” Ліричний герой сприймає природу з почуттям радості, з хвилюванням чекає на щось нове, незнане. Він слухає, милується, іде, не знає, “чого душі… так весело”, Але все жде когось, співає. У цьому вірші відчувається, що уява поета випереджала думку; не завжди встигав митець передати словами свої враження від побаченого в природі. Уривчаста мова – свідчення схвильованості ліричного героя:
Гей, дзвін гуде – і здалеку.
Думки пряде – над нивами.
Над нивами – приливами.
Купаючи мене, мов ластівку.
Мелодія дзвону захоплює, полонить, огортає, оточує поета з усіх боків. І він у цьому дістає творчу наснагу й насолоду.
Поетичним гербом П. Тичини, здавалось би, мала стати скрипка. Справді, скрипка – найближчий, найтонший знак, який вміє передати тривожні й сумні, радісні й щасливі настрої тонкої та ніжної поетової душі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)