Культура Візантії
За легендою, посланці римського імператора Константина, які шукали місце для заснування нової столиці, одного разу побачили в чистому небі над Босфором гордого орла із змією в кігтях. Змія прагла вжалити свого ворога, але могутній птах каменем упав з висоти й ударом дзьоба добив змію. Воїни Константина сприйняли цей епізод як знак Божий і заснували саме там, на місці старої грецької колонії Візантій, місто Константина – Константинополь. 11 травня 330 р. це місто було офіційно назване столицею Римської імперії, а пізніше орел з двома головами
Тільки на сході –
У 1204 р. Константинополь захопили латинські хрестоносці, а в 1453 р. Візантія була завойована Османською імперією і припинила своє існування.
Географічне положення держави обумовило характер її культури. Територія Візантії включала: Балканський півострів, Малу Азію, острови Егейського моря, частину Месопотамії і Криму, деякі міста Західної Римської імперії (Равена). Уже тому протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, що формувалася під впливом грецької, елліністичної, римської традицій і в цій синтетичності була схожа на культуру Стародавнього Риму.
Періодизація культури Візантії
Рання доба візантійської культури – ІV – VІІ ст. – доба переходу від античності до Середньовіччя та активної переробки античних традицій у середньовічному дусі. У різних галузях знань, літератури, мистецтва спостерігається суміш язичницьких та християнських ідей та образів, язичницької міфології та християнської містики.
У патрістичній літературі – літературі отців церкви (від лат. “pater” – отець): працях Василія Кесарійського, Григорія Назіанзина, Григорія Нисського, промовах Іоанна Златоуста були закладені основи християнського богослов’я та філософії, які своїм корінням сягали в історію еллінського мислення. У центрі цієї філософії знаходилося розуміння буття як блага, що виправдовує існування космосу, тобто – і світу, і людини. Це розуміння буття як блага розходилося із християнським аскетизмом, на якому базувалося середньовічне світосприйняття, і поєднувало візантійську філософсько-релігійну думку із античністю.
Класичний період візантійської культури VІІІ – XІ ст.
Цей період, а точніше ІХ – ХІ ст. – часи правління македонської династії – називається золотим віком, так званим “македонським відродженням”. Відроджуються міста, розвиваються ремесла, удосконалюється мистецтво виготовлення виробів з кераміки і скла, перегородчастої емалі, шовку.
Архітектура розвивається у двох напрямах, поєднуючи мистецтво будівництва культових споруд – того типу купольного храму, що стає одним із символів візантійської культури, – і світських будівель – привабливих, невеликих за розмірами, затишних і розкішних палаців (палаци Вуколеон і Влахерні в Константинополі).
У цей період починається відродження ранньовізантійського законодавства (збірка законодавчих актів “Василік” – переробка юстиніанівського права), відроджується світська освіта: у 1045 р. у Константинополі поновилася робота університету з юридичним і філософським факультетами, заснованого в 425 р. за імператора Феодосія ІІ.
З другим – класичним – періодом (VІІІ – XІ ст.) пов’язаний дуже важливий для розвитку культури епізод – іконоборство. Воно виникає за часів Ісаврійської династії (засновник Анатолій Лев ІІІ Ісавр – стратег Малоазійської феми – військовослужбового устрою, що спирався на село) як стихійний рух проти іконошанування. По суті це була боротьба за владу і прибутки між імператором і церквою: бо прибутки церкви від ікон, віри людей в чудо, “божественного спасителя” були більшими, аніж імператорів. Завершується боротьба в XІ ст. перемогою іконошанувальників, але на практиці – компромісом між церквою і світською владою. Церква підпорядковувалася імператорській владі, а обряд військового проголошення імператора, що існував у Візантії ще з V ст. (наслідок римських звичаїв), замінили на обряд церковного вінчання на царство. Влада церкви символізувалася порожнім троном Христа, який стояв поруч із троном василевсу під час дворових церемоній. Одним з результатів боротьби іконоборців з іконошанувальниками стає розвиток візантійської богословської думки, що формується в полеміці з догматами західноєвропейської церкви. На відміну від римської курії, що виступала за примат духовної влади над світською, православна візантійська церква підтримала ідею єдності церкви з державою. Крім того, православна церква не вимагала проведення літургії тільки грецькою мовою, визначаючи відповідні права іноплеменного населення, в той час коли римська католицька церква вважала обов’язковим богослужіння тільки латинською мовою. Саме ці відмінності обумовили той вибір на користь візантійського зразка християнства, що зробив київський князь Володимир.
Розходження в обрядовості та у вимогах до духовенства і мирян призвели у 1054 році до остаточного розколу між православ’ям і католицизмом, до “схизми Керуларія”.
Епоха Комнінів – ХІ – ХІІ ст.
Це період розквіту візантійської культури. Поширюються контакти з країнами Заходу і Сходу. Світський, міський характер культури виявляється у розвитку мистецтва розваг, поетичних та спортивних змагань, меценатства. У філософії формується доктрина раціоналізму, що стверджує незалежність світських знань від релігії (Михаїл Псел, Іоанн Італ). Зростає зв’язок з античною культурою, знову починають вивчати античні тексти в різних галузях, формується сатиричне ставлення до Середньовіччя. У літературі відбувається відродження античного роману і розвивається критичне ставлення до ідеї аскетизму.
Культура пізньої Візантії ХІІІ – XVІ ст.
У цей період посилюється взаємодія грецької і західноєвропейської цивілізацій, особливо в епоху Латинської імперії (1204-1261 рр.), яку хрестоносці, що захопили Константинополь (1204 р.), заснували там. Відкрито монастир Св. Домініка – центр поширення католицизму.
При дворах латинських імператорів запроваджувалися західні звичаї та розваги. Але православна церква дала опір цьому процесу. Усе це прискорило розпад Візантійської імперії.
Хрестово-купольний храм як модель всесвіту
Візантійська картина світу відповідала середньовічній. Світ сприймався як образ бога і кожна річ несла на собі знак “тварності” – тобто міру досконалості. Установлювалася ієрархія досконалостей і згідно з нею – ієрархія жанрів і видів мистецтва, композиція архітектурних споруд, символіка кольору та світла в монументальному живописі та іконі.
Так, сама архітектурна форма культової споруди моделювала буттєво-космогонічні уявлення.
Історія візантійського зодчества пов’язана з розвитком купольної архітектури, що з’явилася в Стародавньому Римі (пригадаймо пантеон). Храм сприймався як втілення всесвіту, а Купол – небесного склепіння. У VІІ – VІІІ ст. купольна архітектура вже здобула закінчене рішення хрестово-купольне.
Простір під куполом обмежувався чотирма масивними стовпами, на яких і тримався купол. Чотири пілони-стовпи були настільки масивні, що за рахунок їх товщини почали робити чотири підкупольні арки однакової глибини, такої великої, що в плані з’являвся хрест, вписаний в загальний квадрат плану:
Центральна частина будівлі (крім вівтарної частини) охоплена двоярусною галереєю із хорами:
Від абсиди (це виступаючий за межі квадрата плану півкруг у східній частині будівлі, де, як вважали перші християни, містився центр Землі – Ієрусалим) центр будівлі пересувається саме в центр. На відміну від античних храмів, що були приміщенням для статуї бога, візантійський храм був місцем для моління віруючих, бо саме слово “церква” (“екклесія”) означало в християн не будівлю, а збори віруючих.
Перші храми такого типу:
Собор Св. Софії в Константинополі архітекторів Анфілія з Тралла та Ісідора з Мілета:
Незадовго до падіння Візантії єпископ Фессалонійський Симеон дав таке тлумачення храму: “Храм як дім Божий зображує собою весь світ. Верхні частини його – зриме небо, нижні – все те, що знаходиться на землі… Божественний храм зображує й рай. А ще краса храму означає, що той, хто прийшов до нас (Христос), є прекрасний наречений, а церква – прекрасна наречена Його. А у вищому смислі храм Божий – ми самі”. Саме тому храм – це найбільш точний символ культури Візантії.
Центрична будова храму і всі його частини відзначені сакральною символікою: голова, купол – символ божественної влади; тригодинна абсида – триєдності Отця, Сина та Святого Духу.
Внутрішнє оформлення храму теж має глибоке символічне значення, де зміст і функція зримого образу – духовне сходження до істини, а розміщення зображень в інтер’єрі – канон, закріплений згідно з ієрархічною будовою світу:
(1 votes, average: 5,00 out of 5)