Короткий виклад роману Томаса Манна “Лотта у Веймарі”
У романі “Лотта у Веймарі” Томас Манн на новий лад поєднав правду історії та поетичного вимислу, звернувшись до більш близького часу і до конкретних подій з національної історії. Основою сюжету став історичний факт: відвідування Веймара, де жив Гете, Лоттою Кестнер – тієї самої Лоттою, яка була прототипом героїні роману “Страждання юного Вертера”. Це відбулося в 1816 р., тобто через 44 роки після того, як вони розлучилися. Постаріла Лотта приїхала в Веймар відвідати сестру. Гете влаштував на її честь прийом. Бачилися вони крім цього,
Образ Гете виник тут під пером Т. Манна не вперше. З самого початку творчого шляху Манн виявляв глибокий інтерес до великого веймарцу – він постійно звертався думкою і до його творів, і до уроків його життя. Ще в пору роботи над романом “Чарівна гора” він написав Грак-ТМГ “Гете і Толстой” (1922)-про природу творчої сили
У романі Т. Манн прагнув відтворити живий вигляд уже далеко не молодого Гете, поета і людини. Багато що відокремлює 1отту і Гете один від одного – час, різниця соціального по-юженія, життєвого призначення. І Томас Манн має намір підсилює мотив їх взаємної віддаленості, навмисно за-і-НАТО також функціонує, відсуває їх зустріч. Між сценою приїзду Лот-пі до Веймарської готель і сценою її візиту до Гете – сім великих розділів. Шість з них присвячені зустрічам і розмовам Лотти з людьми з оточення Гете. Історія кожного персонажа – це майже самостійна новела, нова грань у висвітленні німецької дійсності тієї епохи, свій погляд на Гете і своє уявлення про митця і дійсності. Виникає своєрідна багатоголоса дискусія, в якій образ Гете, створюваний співрозмовниками Лотти, вступає в суперечку з її дівочий романтичними спогадами про нього.
Відвідувачі Лотти, по суті, сперечаються також один з одним, вони не одностайні в своїй оцінці Гете-людини, але при цьому є щось, що їх об’єднує: всі вони бачать у Гете переважну їх вищу силу, і всі вони добровільно схиляються перед нею, намагаючись приховати свою ущемлення. Фон цих дискусій – Веймар, марнославний центр німецького духу, місто-музей, застиглий у своєму схилянні перед Гете. Бурі великої історії-Французької революції, наполеонівських походів, як-то торкнулися кожного з персонажів, – не порушили все ж звичного для Веймара стану заспокоєності і самовдоволення. Вустами секретаря Гете, Рімера, Веймар (а це місто символізує у романі провінційну Німеччину) характеризується як “мерзенне гніздо тупоумних придворних підлабузників, пихатих і відсталих”.
Глава сьома – центр роману – Малює Гете наодинці з собою рано вранці, до початку роботи, в момент вільних роздумів. Вони течуть, підкоряючись вибагливим асоціаціям: миготять уривки спогадів, народжуються образи, Віршовані рядки, виникають якісь міркування, пов’язані з науковими дослідженнями Гете, – але у всьому цьому зовні хаотичному потоці є внутрішній зв’язок. Гете думає про свої можливості людини і художника, про Німеччину істинною і хибною. Томас Манн співвідносить ці роздуми з проблемами XX століття; Гете з осудом і тривогою думає про уявні німецьких патріотів, “які схиляються перед будь-яким біснуванням негідником, який звертається до найнижчих їх інстинктам, виправдовує їх пороки і вчить розуміти національну своєрідність як доморощену грубість”. Натяк на Гітлера тут очевидний. “Думають, що вони – Німеччина, – подумки заперечує Гете цим уявним патріотам. – Але Німеччина-це я “. Вустами Гете Томас Манн висловлює своє поні-мание того, якою має бути німецька нація, – воно різко протиставлене мракобіссю і людиноненависництва фашизму: “Німеччина – це свобода, просвітництво, всебічність і любов”.
Глава восьма – зустріч Лотти і Гете, Ще не справжня, а лише офіційна зустріч, на званому обіді. Потім слід сцена відвідування Лоттою Веймарського театру, яким керує Гете. Сидячи в ложі, вона відчуває, як втомило її перебування в “пишномовної світі”. І тільки після цього настає фінальна, справжня зустріч героїв, вигадана письменником. Тут відновлюється і затверджується їх близькість, але не в екстравагантно-комічному повернення минулого, а на іншому, вищому рівні.
Роман відрізняє психологічна правдивість у мотивуванні приїзду Лотти до Гете, відмінностей у реакції Гете і оточуючих його веімарцев на цей приїзд, у змалюванні характерів, у виявленні спонукань, які стоять за вчинками, думками або репліками. Тут видно вплив художніх відкриттів Толстого-Психолога. Автор “Лотти у Веймарі” переконливий і тоді, коли малює Гете, віддаю вільному течією думок, і тоді, коли він зображує великої людини, незадоволеного звісткою про те, що Лотта, що давно стала для нього тільки створеним ним літературним персонажем, раптом намірилася знову зустрітися з ним в реальній дійсності. Письменник дуже уважний до почуттів і настроїв Лотти, будь то складне ставлення до Гете у спогадах про нього, чи материнська ніжність до Августа, синові Гете, або змішана з поблажливістю симпатія до Ример, або збентеження перед власною дочкою, яка супроводжує її в цій поїздці, тверезої й іронічною Лоттою-молодшої.
Томас Манн оголює діалектику душі персонажа, оповідаючи, наприклад, про психологічні мотиви, які змусили Римі-ра відхилити запропоновану йому почесну вакансію в Росток-ському університеті, або про переживання серпня з приводу притягнення його до керівництва Веймарським придворним театром. Все це отримує, проте, своє значення тільки в зв’язку з темою “Гете і Німеччина”. Тема ця розвивається в особливому аспекті: провідним мотивом у змалюванні персонажів стає ступінь самоповаги і впевненості людини по відношенню до “вищої сили” – до Гете, а головним у трактуванні образу Гете – проблема людської відповідальності генія.
Наполегливо, багаторазово, На прикладах доль різних, але завжди якось пов’язаних з Гете людей, у романі ставиться питання про те, чи припустимо, щоб людина, Його життя, його почуття
Припинялися на засіб для досягнення мети, навіть якщо це висока мета. Більшість відвідувачів Лотти зображуються Т. Манном як більш-менш очевидні жертви наближеності до генія, велич і байдужість якого стало перешкодою їх самостійного розвитку. Але вони й самі винні, що дозволили підпорядкувати своє життя інтересам Гете і дозволили перетворити себе в “засіб”, не знайшовши мужності, подібно Лотте, зробити з себе “самоціль”. Томас Манн не даремно наділяє Рімера низинній лакейською рискою, роблячи його здатним з задоволенням помічати “дрібні слабкості” Гете, він не випадково досить прямо показує, як обурювали веймарцев самостійність моральних і політичних суджень Гете, незалежність ряду його життєвих і громадянських вчинків.
Так, Томас Манн ставить Гете в провину “небожітельство”, олімпійську відчуженість від конкретних земних тривог його співвітчизників, байдужість до близьких людей. Роман каже про людську та громадянської відповідальності митця. Але він говорить також про огветственносгі тих німців, що відмовилися від права вибору позиції і дали принизити себе перетворенням в “засіб”. Асоціації, що викликаються наполегливим повторенням цієї думки, ведуть не тільки до зображених у романі подій антінаполеновскіх воєн, але і до долі Німеччини тих років, коли створювався роман.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)