Інтимна лірика В. Симоненка – потужне крило його поезії. Неповторність його віршів про кохання – в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування.
Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання. «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав…» – це твердження В. Симоненка є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті і звабі образу
Лише кількома штрихами він малює портрет тієї, що захопила серце юнака: «… біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, як абажурами, блищить очей овал», «губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі», «милі, теплі руки».
Підкреслювана поетом «прозорість» і чистота коханої лежить в основі обожнювання дівчини, жінки; матері. Показовою щодо цього є поезія «Мені здавалась пошлою й бридкою…».
Юнаки розповідають про свої любовні втіхи й насолоди, смакують еротичні плітки з напускною бравадою, голосно й цинічно. У ліричного героя вони викликають осуд, огиду – фізичну й моральну, так прозаїчно і точно виражену словами:
В кімнаті тухли прілі сигарети І різав носа неприємний дух.
Брутальність і кохання – речі несумісні. Найінтимніші людські почуття повинні вражати первозданною чистотою, цнотливістю, соромливістю:
А мені ввижались білі ниви, Знайомі образи витали наді мною, І ти мені на плечі клала руки І обпікала дотиком гарячим, І я мовчав. Я не хотів про тебе Розповісти завзятим брехунам, Які б моє кохання осміяли.
У цьому контексті епітет «білий» символізує чистоту кохання, протиставляється бруду і цинізму і у вчинках, і в помислах, і в розмовах, коли йдеться про найніжніші почуття.
Полюбити – зрадити, гнів – любо, в будні – свята, радість – жаль, фантастична зустріч – трагічна втрата – такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почуттів у творчості В. Симоненка. Тільки в його інтимній ліриці знаходимо рядки, які вражаюче точно відтворюють сум’яття душі, розтривоженої коханням, його неминучість, його велику силу, інколи свідомо чи несвідомо приховану. Це твердження від протилежного:
Я тобі галантно не вклонюся, Компліменте зроду не зліплю, Тільки в очі ніжні задивлюся, В них свою тривогу утоплю.
У них – велика сила кохання. Поет намагається розгадати космос жіночої душі, секрет взаємного притягання двох сердець. Так від вимріяного, романтичного образу коханої («я від тебе жадав незвичайного й дивного, щоб з’явилося маревом, видивом, сном…») він приходить до земного образу чорнявої математички, а їхнє поєднання бачимо в обожнюванні жінки-матері, жінки-продовжувачки роду людського, а, значить, і всього сущого на землі.
Країна смутку і краси.
Інтимна лірика Симоненка