Ідея служіння митця народові у творчості Лесі Українки
Для кожного справжнього письменника дуже важливим є чітке визначення свого ставлення до суспільного життя і свого місця у визвольній боротьбі. Пригадаймо Т. Шевченка, 1. Франка, П. Грабовського, їх твори і знайдемо чимало доказів цього. Так, 1. Франко у поезії “Декадент” писав: “Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох, мій поклик: праця, щастя і свобода”. П. А. Грабовський, ніби перегукуючись з Т. Шевченком та 1. Франком, гордо заявляв: “Я не співець чудовної природи…”, бо “з ума не йдуть знедолені народи, – їм я віддав
Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де розповідається, як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху, вперше у своєму житті побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, влетівши у пломінь. Коли хтось із товариства, котре сиділо за столом і спостерігало змагання метелика зі світлом, зауважив: “Дурному дурна і смерть”, – почувся голос “А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки загинув у темнім льосі? Те світло спалило його, але він рвався
Оце поривання до світла, непримиренність до животіння, байдужості були властиві і Лесі Українці, яка, обравши тернистий шлях поета, хотіла бачити пісні свої пломеніючими, слова – зброєю іскристою. Вона їм не раз наказувала: “Палайте чи паліть, та не в’яліть!”
Поетичним маніфестом письменниці, її мистецьким кредо став вірш “Слово, чому ти не твердая криця…”:
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова, яке повинне піднімати народ на боротьбу, а, отже, “знімати вражі голови з плеч”.
Наступна строфа – це по суті аналіз своєї письменницької, громадянської позиції. Поетеса ніколи не видобувала фальшивих нот із своєї ліри, для битви з ворогом гартувала слово кров’ю власного серця:
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш.
Вражого ж серця клинком не проб’єш…
Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує цю свою “зброю іскристу”. Ця поезія відзначається музикальністю. Я. Степовий написав романс “Слово, чому ти не твердая криця”.
В своїй ранній поезії “Співець” Л. Українка запевняє читачів у тому, що ніякі сили не примусять її відмовитись від патріотичного обов’язку – служити своїй батьківщині й рідному народові. Юна поетеса усвідомлювала: поетичний шлях тяжкий, і здолати його одній важко – такі роздуми і почуття пронизують вірш “Мій шлях”.
Самій недовго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись ву гурті.
Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду, знає, що в цій борні може загинути багато борців, серед них і вона:
Хай я загину, та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда і надія!
В поезії “У чорную хмару зібралася туга моя…” авторка постає ніжною, стійкою, мужньою. Всі почуття, які пережила – від невимовної туги до гіркого ридання, – не зломили її, “до землі не прибили”, а, навпаки, загартували волю і серце, зродили буряний мотив боротьби:
…Я вийду сама проти бурі
І стану, – поміряєм силу!
Твори поета, уточнює Леся Українка у вірші “Поет підчас облоги”, подібно до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними, спів поета повинен будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу.
Леся Українка добре знала з історії світової і вітчизняної літератури, із власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів: італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон помер у Греції; Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко, Грабовський фізично знищені царизмом. Поетеса часто писала на цю
Тему.
Зокрема у вірші “На столітній ювілей української літератури, присвяченому І. Котляревському, вона так висловлюється про долю поетів-борців:
Ніхто їх не брав під свою оборону,
Ніхто не спускався з найвищого трону.
Щоб їм уділяти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти.
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті.
Та будучи вірною девізові: “Тільки в боротьбі життя і щастя, – Леся Українка слідом за Т. Шевченком і М. Некрасовим, разом з І. Франком і П. Грабовським проголосила: “Не поет, хто забуває про страшні народні рани…
“Хто вам сказав, що я слабка… – останній ліричний вірш тяжкохворої Лесі Українки. Зміст його свідчить про незламність поетеси і її віру в безсмертя поетичного слова:
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
Чи пісня й думка кволі?
Звернімося ще до одного вірша – “Зоря поезії”, в якому поетеса проголошує своє естетичне кредо.
Вона мала право сказати про свою поезію: “Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне”. Бо людина, яка обрала для боротьби з ненависним ворогом гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити у серцях прийдешніх поколінь вогонь любові до свободи, ненависті до тиранії.
Я твердо переконана, що життєвий і творчий шлях великої поетеси став взірцем для багатьох поколінь.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)