Ідейно-тематичний зміст трагікомедії “Мартин Боруля”
Трагікомедія “Мартин Боруля” написана в 1886 р., під час новочеркаського заслання. Цим твором Іван Карпенко-Карий сатирично викриває тогочасні суспільні порядки – бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету – справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: “Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля,
Жанрові й стильові особливості. Ця позиція І. Карпенка-Карого дуже цікава, бо орієнтує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони дійсності, як і в “Ревізорі” М. Гоголя: “Над чим смієтесь? Над собою смієтесь”. Саме цей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору І. Карпенка-Карого. Звідси й жанрова особливість цієї п’єси – трагікомедія.
Сюжет твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії Мольєра
На відміну від Пузиря (“Хазяїн”), Калитки (“Сто тисяч”) Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.
Боруля намагається завести у своєму домі “дворянські порядки”. Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя се-лянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю.
Зокрема, Мартин Боруля:
• наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;
• планує розвести собак і їздити на полювання;
• хоче віддати доньку Марисю за “благородного”, який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї; Кадр із фільму-вистави
• намагається прилаштувати сина на “благородну” “Мартин Боруля”. У ролі чиновницьку посаду, проте Степана звільняють; Мартина Борулі – Г. Юра
• прагне офіційно оформити своє “шляхетне” походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).
Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство – це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття “духовність”, “культура”, “освіченість”, “шляхетність”, “етика”. Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву “благородному” гостю: “Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?”
Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї:
“М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!
М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.
М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.
М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька…
С т е п а н. Або: папаша, мамаша.
М а р т и н. Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.
М а р и с я. Я так і не вимовлю.
М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії”.
Узагалі Марися – найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: “Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє”.
Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю – себто так, як у чиновницькому колі було заведено. І батько навчає, як вижити в цій прогни-лій системі: “Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми – і з тебе будуть люде!”
Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: “Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик – одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!”
Яскравий сатиричний персонаж – повірений Тренделєв. Його спеціалізація – махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи.
(4 votes, average: 3,75 out of 5)