Ідейно-тематичне багатство збірки «Сонячні кларнети»
Народна мудрість вчить: людина народжується двічі: перший раз – коли появляється на світ, другий – коли вона стає трудівником.
Павло Тичина я митець народився в 1918 році збіркою «Сонячні кларнети», яка принесла йому славу і визнання. Вона ознаменувала появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. У літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, Любов’ю до життя і людини примушує згадати імена світочів національної літератури – Шевченка, Франка, Лесі Українки.
Тичині судилася
Образ «сонячних кларнетів» – це не тільки символ краси вічно юної, сповненої барв і музики природи, а й втілення прагнень до сього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю. Образ сонця, як джерела життя на землі, сили, що дарує людям радість, виражає мрію поета про щасливе життя. А коли співець бачив людське лихо, коли сум огортав його серце, він не падав у розпач. Не вгасала його мрія в перемогу світлого, гуманістичного над темрявою.
Ліричний герой збірки – юнак,
Вірш «Ой не крийся, природо» розкриває ідею єдності людини і природи. Настрій ліричного героя перебуває в гармонії з природою: то сумний, то світлий прозорий, наче барви золотої осені. Простий, звичайний краєвид у вірші «Гаї шумлять» захоплює митця чарівністю гаю, річки, хмарки в небі.
Читаєш – і в уяві постають образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, небо, край – як золото. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, приходом весни, «запашної, квітами – перлами закосиченої». Шум гаїв – наче ніжно тонні звуки арф, тому і назва поезії – «Арфами, арфами». Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про грядущі бої, бої за людське щастя. У чистому повітрі – передгрозова напруга: «Буде бій вогневий!». Цим почуття охоплене серце героя, людини, закоханої в рідний край..
Там, де світ повниться музикою, переливається барвами, народжується прекрасне. А супутником його є любов. Для Тичини де любов – там краса, висока поезія. Його вірші «Не дивися так привітно», «О любо Інно», «Цвіт в моєму серці» приваблюють тихою ніжністю мовою чистого і чесного серця.
Любов примушує природу цвісти, грати барвами, співати чудесні пісні: Світ в моєму серці Мрій танок, світанок. Ти той світ, мій друже, Зоряний світанок Я твої очиці, Зорі, зорениці – Славлю як світанок. Молодість! Це така країна, в якій людині за життя доводиться побувати тільки один раз. Тичина одкриває її красу через величне і священне почуття любові.
Тичина замислюється над філософською темою Людини і часу. Пори року природи в «Пастелях» відповідають «порам» людського життя. Осінь – пора задуми, легкого смутку. Весна уособлює молодість. Літо – зрілість, повноліття. Природа, а з нею людина, живуть за законами постійної змінюваності, плинності, руху в часі і просторі. «Філософія часу» спирається в Тичині на поетичне зіставлення людського віку з добою.
У людини є також свій ранок, день, вечір і ніч. Перша постель дає чарівний малюнок ранку. В природі, який віє чарами людського ранку – дитинства. Воно оживає казкою про зайчика, довірливою безтурботністю, поезією духовної «Пробіг зайчик. Дивиться – світанок! Сидить грається, Ромашкам очі розтулює». Але на зміну цій картині приходить інша:
А на сході небо пахне.
Північний чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують,
Сонце. Чорний і червоно-вогнистий кольори розвивають мотив боротьби світла і темряви, добра і зла, навіюють думку про швидкоплинність людського життя.
Важливою темою збірки є проблема, національного відродження віками гнобленого і приниженого українського народу. Поема «Золотий гомін» – віра у національне і соціальне визволення рідної України «Звідси – пафос омріяної волі, повна відсутність недружелюбного ставлення до інших народів. Поема – гімн весняному сонцю, повносилою буття:
Над Києвом – золотий гімн,
І голуби, і сонце!
Внизу –
Дніпро торкає струни. Події весни і літа 1917 року сколихали суспільство. То був «золотий гомін» пробудження. Навіть «предки встали з могил… жертву сонцю приносять». Народ вірить у свої сили:
Зоряного ранку припади
вухом до землі – …ідуть…
Ідуть люди в своє майбутнє
І всі співають, як вино:
Я дужий народ,
Я молодий! Біль і тривога за долю рідної землі постають в образі скорбної матері, який є традиційним у творчості багатьох поетів світу. «Проходила по полю… – такими словами починається і закінчується кожний із віршів, тетраптих «Скорбна мати». Проходила Мати Марія і пильне око її не могло не затримати – «чийсь труп в житах чорніє…» Лютує смерть в Україні:
Не буть ніколи раю
У цим кривавім краю,
У краю, де навіть квіти звіробою
Із крові тут юрбою
Зросли на полі бою… «Скорбна мати» – це біль і тривога за долю Батьківщини, це українська Голгофа.
У ранній ліриці П. Тичини життєрадісність, краса природи і людини, залюбленість у чарівний світ перемежовується з багряно-кривавими відсвітами, які символізують велику тривогу, нагадують про тяжкі випробування часу, про людські трагедії.
«Сонячні кларнети» – книга поетичних шедеврів П. Тичини, яка чарує, облагороджує кожного, хто припаде до неї спраглими устами.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)