Горе від розуму характеристика образу Чацкий Олександр Андреич
Чацкий Олександр Андреич – головний герой, молодий дворянин, спадкоємець 300 або 400 душ; після трирічної відсутності і лікування на “кислих водах” не від хвороби – від нудьги, приїжджає в рідну Москву, у будинок Фамусова, друга свого покійного батька Андрія Ілліча і батька Софії, в яку Ч. був взаємно закоханий і яка тепер закохана в догідливого чиновника Молчалина. Провівши в Москві рівно добу – термін, необхідний для дотримання театрального принципу єдності часу, місця і дії, – і ставши жертвою мстивої інтриги Софії (Ч.
Фактично
В ролі(але не в образі!) Ч. поєднані, здавалося б, протилежні амплуа комедійного героя – неудачливий “неправдивий жених”, що марно претендує на руку нареченої, і блискучий але нікчемний “злий розумник”. Ці театральні маски переадре сованы типовому героєві-резонерові, героєві-рупору сатиричної комедії епохи Просвітництва. (З фонвизинским Стародумом Ч. порівнював ще П. А. Вяземский.) Цього мало; в образі(але не в ролі!) Ч. крізь комедійні амплуа просвічує літератур ный тип Дон Кихота, що марно йде у бій за істину, – при
Героя Сервантеса сприймали зовсім не захоплено. Крізь контури цього літературного типу проступають риси типу соціального – розумного скептика кінця 1810-1820-х рр.; у прізвищі Ч.(яка спочатку писалася “Чад”) недаремно чується відгомін прізвища молодого мислителя і ригориста П. Я. Чаадаева. А в рисах соціального типу пізнавалися індивідуальні прикмети; з того самого моменту, коли рукопис комедії був привезений Грибоедовым в Петербург(червень 1824 р.), в критиці почалися суперечки про те, якою мірою Ч.
Можна вважати грибоєдовським автопортретом, і про те, чи “негативний” те автопортрет або позитивний.
Усе це дозволяє Грибоедову грати на неспівпаданні “осіб” героя і положень, в яких він потрапляє. Чим серйозніше і возвышеннее його образ, тим безглуздішими і вульгарнішими здаються обставини і унизительнее ситуації, підстерігаючі Ч. у будинку Фамусова. Сполучною ланкою між “високим” сатиричним героєм-викривачем московського застою і “низьким”, комедійно-водевільним сюжетом виявляється колюча і афористична мова комедії. Він луною повторює “стильовий малюнок” уїдливої мови Ч.
І як би поширює на увесь простір комедії вплив підкреслено-самотнього героя(перша ж фраза якого побудована за законами світського каламбуру – “Трохи світло – вже на ногах, і я біля ваших ніг”!). Розвиток інтриги будується на постійних мовних обмовках, які миттєво обростають подієвими наслідками і міняють хід сюжету.
Пружина його традйционна – “любовне божевілля”, “безумство від любові” було загальним місцем в європейській культурі(у тому числі – культурі поведінки) кінця XVІІІ – почала XІX ст. Теми “любові”, “розуму” і “безумства” обіграються в комедії буквально з першої сцени – вже в 2-му явл. 1-го д. Фамусов, заграючи із служницею Лізою, намагається втихомирити її обурення: “Помилуй, як кричиш. / З розуму ти сходиш”! У явл. 5 Софія говорить про Ч.(що ще не з’явився в їх будинку) : “Навіщо розуму шукати і їздити так далеко”? У 7-му явл. сам Ч.
За-детый холодністю Софії, запитує: “Ужли слова мої усі колки? / розум з серцем не в ладу”. У 2-му д., явл. 11, після того, як Софія не зуміла упоратися з почуттями при звістці про падіння Молчалина з коня, він вимовляє уїдливу реп-лику: “Як в мені розум цілий залишився”! Нарешті, в 3-му д., явл. 1, він, доведений Софією до відчаю, вимовляє ті самі рокові слова(“Від божевілля можу я остерегтися”), які вона, спочатку мимоволі, потім свідомо, направить проти нього ж : “Ось нехотя з розуму звела”. Тобто Ч.
Сам кладе початок інтризі, затіяній проти нього ж. У 13-му явл., після різкого відгуку Ч. про Молчалине, вона задумливо говорить одному з гостей, що прибули на бал у будинок Фамусовых : “Він не при своєму розумі”; несподівано помітивши, що той готовий вірити, злісно завершує: А, Чацкий! любите ви усіх у блазні виряджати, / Завгодно чи на себе [приміряти?
Страшний крутень московських чуток приведений в дію. У явл. з 16 по 21-і фраза Софії обростає подробицями; Г. Н.(чия безособовість підкреслено його безіменністю; це не самостійний персонаж комедії, а усього лише знаряддя Со-фииной помсти) запевняє напівблазня Загорецкого, що Ч. “у божевільні заховав дядько-шахрай / і на ланцюг посадили”; Загорецкий повідомляє про того графиню-онучка і її бабусю : “В горах поранений в лоб, / З’їхав з глузду від рани”; у результаті Фамусов відстоює свою першість: “Я перший, я відкрив!
” – і вказує на “головну” причину безумства : “Вчення – ось чума / нині більше, чим коли / Божевільних розвелося людей, і осіб, і думок!
З цієї точки розгортається новий ряд асоціацій(вже намічених, але таких, що доки залишалися без розвитку), який повинен привести до смислового підсумку, – до теми розуму, який здається безумством нерозумному світу. У 5-му явл. 4-го д. Репетилов(про нього див. нижче) розповідає Зубоскалові про “таємне товариство”, складене з таких же, як він сам, базік(тільки що він розповідав про них Чацкому: князь Григорій, Євдоким Ворку-лов, Удушьев Іполит Маркелыч) : “Фе, скільки, братик, там розуму”! У свою чергу, дізнавшись новину про божевілля Ч.
Репетилов не хоче вірити, але під тиском шести княжен і самої княгині здається. У 10-му явл. сам Ч., упевнившись, що Софія і справді призначила Молчалину побачення, вигукує: чи Не справді я з’їхав з глузду? Цей вигук підсумовує тему розуму, що нидіє в “царстві дурня”(вираження Б. Л. Пастернака). Усі точки над “и” розставлені у фінальному монологу Ч. : “Божевільним ви мене прославили усім хором! / Ви праві: з вогню той вийде неушкоджений, / Хто з вами день пробути встигне, / Подихатиме повітрям одним, /Ів німий розум уціліє”.
Почавшись грайливою темою любовного безумства, продовжившись темою “розумного божевільного”, сюжет комедії завершується темою уявного безумства від незвичайного розуму, знехтуваного шаленим світом. (Спочатку комедія повинна була називатися “Горе розуму”.
Ця гра на різниці потенціалів, на розриві між риторичними формулами і предметним значенням була б неможлива, коли б не ригоризм Ч. – полум’яного оратора в царстві глухих. Принаймні двічі Грибоедов ставить свого героя в такі сценічні обставини, які можуть здатися дивними, майже викривальними для нього. Перший раз – в 1-му д., під час “діалогу” з Фамусовым: той, зляканий викривальними розмовами Ч., що повернувся з мандрів(тобто понабравшегося ліберальних ідей), затикає вуха, а Ч.
Не звертаючи на те ніякої уваги, продовжує пристрасно викривати московські устої. Таким самим струсом повітря закінчується і монолог Ч. під час фамусовского балу(д. 3, явл. 22). Дратується розмовами “француза з Бордо”, образливими для національної гордості росіянина, Ч.
Обрушує каскад інвектив на салонне “варварство”, возносить своєрідну соціальну “молитву про зцілення” нації від духу подражательности, заздалегідь погоджується на звання “старовіра”(тим самим мимоволі підтверджуючи своє літературне походження від фонвизинского Стародума), віддає хвалу “розумному, бадьорому” російському народу – і нарешті, озирнувшись, помічає, що “усі у вальсі крутяться з найбільшою завзятістю”. Слухачі давно розбрелися. Більш того, ця сцена дзеркально повторена в 4-му д., 5-м явл.
: базіка Репетилов, почавши плакати Зубоскалові на свою нещасну долю, невдале одруження і т. д., далеко не відразу помічає, що “Зарецкий заступив місце Зубоскала, який поки поїхав”.
Проте, але задуму Грибоедова, усе це анітрохи не знижує образ Ч. : в нім зображений новий тип “проповідника”, “викривача”, що не потребує слухача, бо що не сподівається “виправити” непоправний світ. Він віщає не тому, що хоче вплинути на когось, але тому лише, що дух правди скипає в нім, примушуючи пророчо прорікати істини, вільні від “педагогічних”, виховних підтекстів. Що ж до Репе-тилова, то він служить пародійною тінню, сюжетним “двійником” Ч. і покликаний лише підкреслити масштаб особи головного героя.
(Такі двійники є у усіх центральних персонажів комедії.) Все, що Ч. вистраждав, Репетилов підхопив у моди. Ч. знаходиться в опозиції до всього світу, він – одинак, кидаючий виклик безособовому суспільству, щоб не втратити власну особу. Репетилов – людина “натовпу”(“шумимо, братик, шумимо”!). Суспільство, в яке він входить і про яке повідомляє кожен зустрічний, – усього лише одна з форм загальної безособовості; лояльно воно або опозиційно – ніякого значення не має. Самоослепление Ч.
Що викриває Москву і москвичів, вказує на висоту польоту його думки; “сліпота” Репетилова, який нікого не викриває – не що інше, як наслідок його самозакоханого “токування”.
До того ж Грибоедов свідомо ставить їх в нерівні сценічні умови.
Ч. повинен вимовляти свій монолог лицем до залу, спиною до сцени; він і дійсно не може бачити, що твориться у нього за спиною. Останні слова монологу – “В чиїй, по нещастю, голові / П’ять, шість знайдеться думок здорових, / І він наважиться їх гласно оголошувати – / Зирк.”. – прямо вказують те, що автор повністю на стороні “засліпленого” героя. Навпаки, Репетилов в 5-му явл. 4-го д. повинен стояти лицем до своїх співрозмовників, що міняються, – спочатку до Зубоскала, потім до Заго-рецкому.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)